У сучасному світі особливо актуальним стає питання попередження та подолання проявів нетерпимості, оскільки за останні роки в Україні спостерігається зростання їх кількості на етнічному, релігійному ґрунті, а також насильства щодо соціальних меншин, до яких можна віднести й неповносправних людей. Це питання привертає увагу лідерів держав, представників міжнародних та громадських організацій, а також науковців таких галузей знань, як психологія, педагогіка, політологія, соціологія тощо.

Отже, нетерпимість виступає як гостра та актуальна проблема сучасності. Нетерпимість виявляється через такі явища, як ксенофобія, гандикапізм та екстремізм, призводить до актів насильства та дискримінації, недотримання загальнолюдських цінностей, які повинні переважати в цивілізованому суспільстві, спричинює загострення конфліктів та суперечностей.

Суспільство, в якому панує нетерпимість, не може претендувати на статус демократичного, оскільки поширення цього явища призводить до порушення прав людини, її пригноблення та дискримінацію, що призводить до руйнації єдності нації.

Враховуючи це метою статті є теоретичний та емпіричний аналіз проявів гандикапності.

Виклад основного матеріалу дослідження Гандикапізм, що розглядається як суспільне явище, тенденція до негативного оцінювання та ставлення до людей з обмеженими можливостями, що виявляється в суспільстві та функціонує на рівні соціальних установок і стереотипів, в основі яких лежить неприйняття інвалідів соціумом, їх стигматизація та дискримінація.

Аналізуючи всі описані в психологічній науці риси характеру, ми побачили, що ставлення до людей з інвалідністю розкривається через такі характерологічні терміни як жорстокість, інтолерантність, байдужість, черствість, агресивність тощо. Ці та інші поняття використовуються і для характеристики людей, які цілком здорові та не відносяться до категорії неповносправних. Коли ми говоримо про доброту, акуратність чесність тощо, ми з самого терміну чітко розуміємо предмет (об’єкт) до якого висловлюємо своє ставлення. Терміну, який виражає ставлення ж до людей з обмеженими можливостями не існує. Тобто, ставлення якось виражається, а описується через загальні поняття, власної назви така риса характеру не має. Саме тому ми, вивчаючи гандикапізм як категорію, що охоплює велику багатогранність взаємовідносин, які пов’язані з соціумом, людьми та інвалідами, запропонували власний термін, який конкретизує ставлення саме до людей з інвалідністю – гандикапність. Таким чином, коли ми говоримо, що індивід є носієм гандикапності, то чітко розуміємо, що це є негативне ставлення до людей з певними вадами, а не до будь-кого іншого.

Отже, гандикапність це індивідуально-психологічна властивість, яка виявляється в поведінці, емоційних станах та експресивних реакціях щодо людей з вадами фізичного або психічного розвитку. Тобто, з огляду на індивідуальний прояв соціальної установки гандикапізму, гандикапність – це риса характеру [2, с. 34 – 35].

Рисунок 1. Співвідношення понять „гандикапізм” та „гандикапність”.

Суспільство через систему соціальних установок та стереотипів впливає на кожного свого члена. Формування власного світогляду неможливе без впливу соціуму, та разом з тим, кожен член суспільства є носієм суспільної моралі. Вплив суспільства на особу в діапазоні ставлення до людей з особливими потребами – гандикапізм. Але не всі члени суспільства в однаковій мірі виражають своє ставлення до неповносправних: одні негативно сприймають та ставляться до людей-інвалідів, інші – виявляють терпимість та толерантність до них. Саме модальність ставлення до людей з обмеженими можливостями та міру її прояву ми фіксуємо у понятті гандикапність.

Гандикапність як характерологічна риса особистості може проявлятись у певних поведінкових проявах, основними з яких ми виділяємо такі (див. рис. 2).

Рисунок 2. Основні форми прояву гандикапності [2, с. 127]

Не будемо детально давати характеристику кожному поведінковому прояву гандикапності ‑ вони загальновідомі. Зупинимось лише на деталізації активних форм гандикапних проявів, оскільки саме вони є найбільш небезпечними та загрозливими не лише стосовно неповносправних людей, а й для суспільства вцілому.

В основі гандикапної поведінки лежить інтолерантність як базовий конструкт на фоні якого формуються різноманітні форми агресивного ставлення до людей з особливими потребами.

Агресія щодо інвалідів є поведінковим проявом, спрямованим на нанесення шкоди, провокацію негативних емоційних станів, а в крайніх випадках ‑ на знищення іншого індивіда або групи.

Агресія до людей з особливими потребами може виявлятись у пасивній чи активній формі. Пасивна агресія полягає в негативному ставленні до інвалідів, небажанні спілкуватися та взаємодіяти з ними. Активна форма виявляється у відкритих проявах агресії.

Погоджуємось з думкою В. Мижі, який виділяє такі показники інтолерантності, як наявність негативних стереотипів, кепкування, дискримінація, остракізм, цькування, переслідування, приниження, сегрегація, репресії, розправа [1].

Негативні стереотипи є одним з основних елементів інтолерантності та проявів гандикапізму, оскільки саме вони зумовлюють формування враження про людину на основі однієї її риси чи особливості. У випадку сприймання людей з особливими потребами такою рисою стає інвалідність, певний фізичний (фізіологічний, психічний) недолік. Стереотипне сприйняття не дозволяє побачити в людині з обмеженими можливостями особистість. Люди, обтяжені стереотипами, бачать перед собою лише особу, що відрізняється від них, сприймаючи її як неповноцінну. В даному випадку стигма, що накладається на неповносправного, є основним, найважливішим фактором оцінки особистості, на основі якої формується ставлення до неї та визначається характер перебігу міжособистісних відносин.

Показниками інтолерантності є кепкування та цькування, які виявляються в образливих висловах, негативному ставленні та бажанні підкреслити недоліки людини з особливими потребами, її несхожість на інших представників здорового соціуму. Кепкування є ознакою низького культурного рівня індивіда, антигуманних тенденцій, що виявляються в оцінці оточуючих. Принижуючи людей з особливими потребами, такий індивід підвищує у власних очах свою самооцінку, самостверджується за рахунок іншого, того, кого вважає слабшим.

Формою прояву інтолерантності є дискримінація. Хоча сьогодні у суспільстві передбачено ряд пільг для людей з особливими потребами, розроблено систему соціальної підтримки, їх дискримінація починається ще до моменту народження. Сучасні методи діагностики дозволяють виявити інвалідність ще в процесі розвитку плода, і в такому разі матері пропонують переривання вагітності. Після народження у такої дитини також набагато більше можливостей бути покинутою, ніж у здорової, оскільки саме таких дітей найчастіше залишають у пологових будинках. Дискримінація продовжується і в освітніх закладах, де здорові діти, а іноді і вчителі насміхаються над дитиною з вадами, не сприймають її як повноцінного члена групи. Якщо ж дитина йде у спеціалізовану школу, то зазвичай отримує нижчий рівень освіти, ніж звичайні діти, оскільки в кожної людини інвалідність зумовлює індивідуальні зміни та потребує застосування індивідуального підходу. Дискримінація людей з особливими потребами продовжується під час вибору професії та працевлаштування, оскільки багато освітніх закладів та робочих місць просто не мають необхідних умов для праці там неповносправних. Сьогодні лише незначна кількість людей з функціональними вадами має роботу, хоча об’єктивно більшість видів інвалідності не призводить до неможливості здійснення трудової діяльності в цілому, а лише обмежує виконання окремих її видів. Отже, хоча Україна підписала Конвенцію про права інвалідів ООН, їх дискримінація продовжує панувати в нашому соціумі.

Остракізм також є проявом інтолерантності. Хоча спочатку цей термін стосувався усунення політичних діячів з відповідних посад, позбавлення певних привілеїв, сьогодні він набув більш широкого значення і використовується щодо категорій осіб, до яких суспільство ставиться з осудом і які піддаються гонінню та переслідуванню. До цієї категорії можна віднести людей з обмеженими можливостями.

Приниження як прояв інтолерантності виявляється в діях, що провокують зниження самооцінки людини з обмеженими можливостями, формування негативного самоставлення та відсутність самоповаги і поваги оточуючих. Постійне приниження призводить до формування таких рис, як замкнутість, недовірливість, некомунікабельність, що ще більше ускладнює міжособистісні відносини.

Сегрегація та репресії також є небезпечними елементами інтолантності щодо людей з особливими потребами, оскільки зумовлюють їх вимушене відділення від здорового соціуму. Хоча в нашій країні адміністративна сегрегація людей з особливими потребами відсутня, неофіційно вона продовжує існувати. Здорове суспільство відокремлює неповносправних в окрему групу, сприймаючи їх на основі негативних стереотипів як людей неповноцінних, які не можуть стати корисними членами соціуму.

Ознакою сегрегації людей з вадами є те, що їх розглядають як меншину. Зокрема Американський Рух за права людей з вадами здоров’я розглядає людей з інвалідністю саме як меншину, тобто як спільноту людей, наділену меншими можливостями впливу. Такі меншини страждають від утисків з боку суспільства і сприймаються як коаліція, а не просто як особи, що зазнають труднощів через певні вади. Члени Руху відстоюють думку, що неповносправних не можна сприймати як людей неповноцінних. Це особи, що мають фізичні або психологічні особливості, які відрізняють їх від інших, але не роблять менш значущими для соціуму. Меншина певною мірою протиставляє себе більшості, відстоюючи власні інтереси та домагаючись рівності. При цьому меншість відчуває себе відокремленою, формує власну групову ідентичність.

Можна виділити різні варіанти існування меншин, одним з яких є сегрегація. Іншим варіантом є інтеграція, коли люди з інвалідністю перестають існувати як окрема спільнота та стають частиною здорового соціуму, мають з ним гармонійні стосунки й не зазнають дискримінації. Цей шлях є популярним сьогодні в суспільстві, про що свідчить значна кількість програм, спрямованих на злиття людей з інвалідністю зі здоровим суспільством, максимальне включення їх в соціальні процеси. Не зважаючи на це, тенденція інтеграції неповносправних залишається перспективним завданням розвиненого суспільства, тоді як домінуючими на сьогодні.

Досліджуючи прояви гандикапності ми використали ряд конкретних психодіагностичних методик. Одні з них загальновідомі, інші – є авторськими опитниками та анкетами. На сьогодні ще не закінчився процес збору інформації про це складне та невивчене явище, але з деякі вже опрацьовані матеріали та результати ми представимо.

Ми запропонували людям різного віку, різного освітнього рівня, професії, місця проживання відповісти на п’ять запитань, які спрямовані на аналіз психологічного стану людини, що виникає при спілкуванні з інвалідом. Цей показник визначається середнім балом цієї групи питань. Середній бал від 1 до 3 свідчить про комфортне самопочуття особистості при спілкуванні з інвалідом; від 1 до -1 – наявний певний дискомфорт; -1 – -3 – сильне почуття дискомфорту, прагнення до уникнення контакту з людиною-інвалідом. Дана шкала дозволяє виявити, як ситуація спілкування з інвалідом впливає на особистість, змінює її емоційний стан, самопочуття та настрій. Людина може відчувати дискомфорт, неспокій, тривогу при взаємодії з інвалідом, або ж її стан не змінюється, та вона продовжує перебувати в стані спокою та внутрішньої гармонії. Пригнічений стан особистості може свідчити про актуалізацію негативних емоцій, що можуть варіюватись від відчуття остраху та тривоги, до ворожості та агресії, в залежності від індивідуальних особливостей особистості, її минулого досвіду та наявних установок та стереотипів.

На даний момент опрацьовано 237 анкет. Це не є повна вибірка, але основні тенденції у з’ясуванні цього питання вже помітні та можуть бути представлені. Зокрема, показники рівня комфортності, спокою, легкості та впевненості при спілкуванні з людьми із особливими потребами у всіх оптантів виявилися позитивними та на рівні нижче середнього, при максимальному показнику +3 (див. рис.3). Найнижчий показник (сер. бал – +1,17) у цій групі характеристик виявився у рівні комфортності під час спілкування з людьми, що мають інвалідність. Найвищий показник (сер. бал – +1,49) у цій групі характеристик виявився у рівні спокою під час спілкування з неповносправними. Суттєвої різниці у показниках легкості та впевненості при спілкування з інвалідами не виявлено. Ці дані дещо здивували нас, адже поняття комфортності у спілкуванні передбачає і спокій, і впевненість.

Рисунок 3. Рівень комфортності, спокою, легкості та впевненості при спілкуванні з людьми з особливими потребами.

Досить цікавими виявились результати аналізу цього питання у розрізі статі обстежуваних (рис. 4). Чоловіки виявили більш високу міру комфортності, спокою та впевненості під час спілкування з інвалідами, ніж жінки, хоча традиційно вважається, що жінки більш лояльні до неповносправних ніж представники сильної статі. Це можна пояснити тим, що чоловіки менше бояться та переживають страх при спілкуванні з людьми, що мають певні вади. Жінки більш емоційні й тому ці показники у них дещо нижчі, ніж у чоловіків.

Рисунок 4. Рівень комфортності, спокою, легкості та впевненості при спілкуванні з людьми з особливими потребами у чоловіків та жінок.

         Статистично значущої відмінності у показниках, які ми розглядаємо у людей, що проживають у обласних центрах, селищах міського типу та селах виявлено не було, хоча ми сподівались на більш високі показники даної характеристики у жителів сільської місцевості. Збільшення кількості вибірки доведе або спростує такий попередній висновок.

Достатньо прогнозованими виявились результати аналізу досліджуваних характеристик у розрізі віку оптантів (рис. 5).

Рисунок 5. Рівень комфортності, спокою, легкості та впевненості при спілкуванні з людьми з особливими потребами у різновікового населення.

Статистично значущої відмінності у показниках людей молодшого та середнього віку (18 – 29 та 30 – 59 років) не виявилось. Проте значно нижчі всі показники психологічного стану особистості при спілкуванні з неповносправними отримані у людей похилого віку. Вони в більшій мірі відчувають дискомфорт, неспокій та тривогу при взаємодії з інвалідизованими людьми. Поясненням даної тенденції є усвідомлення людиною похилого віку можливості скорої/поступової втрати фізичної спроможності виконання деяких видів діяльності, що так, чи інакше є свідченням обмеження їхньої життєздатності. З іншого боку – перебування на післятрудовій стадії соціалізації людини похилого віку, яка передбачає наявність сформованої системи цінностей на основі життєвого досвіду, характеризується особливостями гуманного ставлення до неспроможних людей, яке супроводжується інтенсивними експресивними переживаннями, що реалізуються у співчутті, співпереживанні до них.

Показники психологічного стану особистості при спілкуванні з людьми, що мають фізичні вади у представників різних професій ми зараз подавати не будемо, оскільки недостатня вибірка за окремими професіями.

Висновки. Соціально небезпечне явище гандикапізму знаходить свій практичний вихід у створенні умов формування гандикапних форм поведінки особистості. Конкретні поведінкові прояви гандикапних реакцій ми узагальнили у понятті гандикапність, яке тлумачимо як індивідуально-психологічну властивість, що виявляється в поведінці, емоційних станах та експресивних реакціях щодо людей з вадами фізичного або психічного розвитку.

Наведені експериментальні дані свідчать про факт різної міри прояву гандикапності у людей відносно віку та статі.

Перспективними напрямками дослідження на нашу думку є збільшення вибірки та надання більш точної інформації стосовно відмінностей проявів гандикапності у представників різних професій, у людей з різним рівнем освіти тощо.

Література

1. Мижа В. Виховання толерантності [Електронний ресурс] / В. Мижа. – Режим доступу:

http://osvita.ua/school/technol/1117

2. Ставицький О. О. Психологія гандикапізму. Монографія. / О. О. Ставицький – Рівне, „Принт Хаус”, 2011. – 376 с.