Інвалідність є предметом дослідження багатьох наук соціономічного профілю, насамперед медицини, соціальної роботи, фізичної реабілітації тощо. Кожна з них вивчає окремий ракурс відповідно до своїх методів дослідження. Проблема психологічних аспектів інвалідності–гандикапізм, комплекс гандикапу, гандикапність (без уживання цих термінів) – вивчалася лише в межах спеціальної психології та педагогіки, де основна увага приділялась психологічному дизонтогенезу та порушенням психічного розвитку, відхиленням від норми психогенези дітей із вродженими або набутими дефектами сенсорної, інтелектуальної, емоційної сфер.

Серед багатьох явищ, які фіксують дискримінацію, наявністьупереджень та деструктивних установок, особливо небезпечним є гандикапізм, що виявляється у негативному ставленні до людей з обмеженими можливостями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми. Р. Корсіні (Raymond Corsini) та А. Ауэрбах (Auerbach) поняття «гандикапізм» тлумачать як забобони стосовно осіб з певними відхиленнями від норми, тобто воно стає, таким чином, різновидом расових і гендерних стереотипів, що існують у нашому суспільстві як у відкритих, індивідуальних й інституціональних, так й у прихованих, латентних формах [1].

Ми погоджуємось із цією думкою та поняття «гандикапізм», трактуємо як суспільне явище, що актуалізується за рахунок негативних уявлень про неповносправних. Такі погляди містяться в суспільній свідомості, а також виявляються на несвідомому рівні як колективне підсвідоме (архаїчні стереотипи), які функціонують за рахуно кархетипів.

Дослідники П.В. Каменченко, М.О. Зорін, Т.Р. Михайлова, Б.П. Редько, Т.Л. Лактюшина та ін. стверджують, що наявність фізичного дефекту впливає на особистість, зумовлюючи виникнення негативних емоційних станів, зміну певних рис характеру людини. Особистісні зміни під впливом хвороби досліджувались А. Гольдшейдером, О.Р. Лурією, Л.І. Вассерманом, Л.Л. Рохліним, В.М. М’ясищевим та ін. Вони вказували, що інвалідизуючий вплив можна вивчати завдяки дослідженню внутрішньої картини хвороби, що відображує суб’єктивне значення наявної вади для особистості, її вплив на усвідомлення свого благополуччя, місця в соціумі та значущості власного «Я».

Поняття «комплекс гандикапу» знаходиться на початковому етапі наукового обґрунтування. З психологічної точки зору цякатегорія пояснюється як стан, при якому поєднання фізичних, розумових, психологічних та соціальних якостей інвалідизованих ускладнює процес пристосування, не дозволяючи їм досягнути оптимального рівня розвитку і функціонування. Л.С. Виготський [2, c. 73] називав цей феномен «повною недовершеністю або соціальною інвалідністю». Комплекс гандикапу – це індивідуальне, внутрішнє неприйняття себе інвалідизованим, деформований образ «Я» внаслідок негативних впливів соціальних установок. Комплекс гандикапу трактується нами як властивість, новоутворення психіки, що проявляється у зменшенні соціальної активності, обмеженні кола спілкування неповносправного, зміні самооцінки та самоставлення, яке набуває негативного характеру.

За Д.Л. Ветліб [1], слід відрізняти інвалідність (фізична або психічна вада) від комплексу гандикапу – соціальних і психологічних реакцій на цей стан. Інвалідність не обов’язково передбачає наявність комплексу гандикапу. Неповносправна людина може відчувати свою неповноцінність, несхожість з іншими, меншовартість, що призводить до руйнації її стосунків із суспільством, зменшення соціальної активності, самоізоляції. З іншого боку, інвалідизованийможе відчувати себе повноцінним членом суспільства, бути соціально адаптованим, мати можливості для самореалізації. Тут інвалідність не є характеристикою, яка зумовлює перебудову «Я-концепції» індивіда, та, зазвичай, не впливає на спосіб її життя й специфіку самоставлення.

Комплекс гандикапу є властивістю особистості, яка формується під впливом усвідомлення інвалідності, що руйнує життя, не залишаючи в ньому сенсу, та супроводжується негативними переживаннями, деструктивними оцінками себе і соціуму. Комплекс гандикапу є однією із складових та похідних гандикапізму. Гандикапізм є ґрунтом, який зумовлює в неповносправної особи появу комплексу гандикапу.

Завдання статті полягає у з’ясуванні рівня сформованості комплексу гандикапу в інвалідизованої людини у залежності від рівня її освіти.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обґрунтуванням отриманих наукових результатів.З метою емпіричного вивчення рівня вираженості у інвалідизованої людини комплексу гандикапу, його проявів та впливу на життя особистості, ми створили, стандартизували та апробували опитник для визначення комплексу гандикапу [3]. Дослідження проводили у 2012 році у п’яти областях України. Загальна чисельність вибірки склала 800 осіб. Отримані дані представимо в таблиці 1.

Таблиця 1

Особливості сприйняття особистістю власної вади в залежності від рівня її освіти (%)

Де: 1 – неповна середня освіта; 2 – повна середня освіта; 3 – неповна вища освіта; 4 – повна вища освіта; 1 – шкала «Зніяковілість»; 2 – шкала «Депресія»; 3 – шкала «Тривога»; 4 – шкала «Страх»; 5 – шкала «Відраза до себе»; 6 – шкала «Неприйняття себе»; 7 – шкала «Самоізоляція».

Аналіз результатів дослідження був спрямований на виявлення відмінностей у ставленні інвалідизованих до себе в залежності від їх рівня освіти.

За шкалою «Зніяковілість» високий рівень притаманний респондентам з повною (41,6 %) та неповною вищою освітою (35,4 %), які особливо гостро відчувають власну невідповідність стандартам зовнішності, що панують в суспільстві. Вони почуваються в соціумі дискомфортно, відчувають занепокоєння при спілкуванні зі здоровими людьми, страждають від усвідомлення своєї меншовартості.

Середній рівень властивий оптантам, які в меншій мірі схильні відчувати збентеження та зніяковілість при взаємодії з оточуючими, однак невпевненість може актуалізуватись при несприятливих умовах контакту, деструктивній поведінці з боку здорових людей.

Низький рівень за цією шкалою спостерігається в досліджуваних з неповною (32,7 %) та повною середньою освітою (28,5 %), які не відчувають занепокоєння та тривоги при спілкуванні зі здоровими людьми, зберігають спокій та впевненість при встановленні контактів.

За шкалою «Депресія» високий рівень переважає в осіб з повною (18,5 %) та неповною вищою освітою (13,4 %), які гостро переживають невідповідність їх образу суспільним уявленням про норму, страждають від неприйняття з боку соціуму. Такі обстежувані відчувають себе неповноцінними, відмінними від здорових людей. Цей стан погіршується через те, що суспільство відгороджується від інвалідизованих, вибудовує штучні перешкоди між собою та людиною з особливими потребами, відносить її до категорії «інших».

Середній рівень притаманний значній частині респондентів, які час від часу страждають від стану фрустрації, негативних переживань та астенічних емоцій, що з’являються в особистості через наявність фізичної чи психічної вади.

Низький рівень в більшій мірі притаманний оптантам з неповною (43,7%) та повною середньою освітою (38,4 %), які особливо не переймаються через наявність фізичного дефекту, менше звертають увагу на сприйняття їх соціумом, добре пристосовуються до умов життя змінених наявністю вади.

За шкалою «Тривога» високий рівень спостерігається в оптантів з повною (47,3 %) та неповною вищою освітою (42,8 %), які відчувають дискомфорт та невпевненість перебуваючи в соціумі, є чутливими до думки оточуючих щодо них, до їх оцінок та ставлення. Це спричиняє боязнь бути неприйнятими та відторгнутими, що підвищує тривожність особистості.

Середній рівень властивий респондентам, які відчувають тривогу в окремих ситуаціях взаємодії з оточуючими, коли соціум демонструє неприйняття інвалідизованого, ворожо ставиться до нього, пригнічує та дискримінує його.

Низький рівень за цією шкалою характерний для осіб з неповною (27,4 %) та повною середньою освітою (24,5 %), яким непритаманне підвищення тривожності при взаємодії зі здоровими людьми. Такі респонденти впевнено почуваються в соціумі, не очікують з його боку неприйняття та не сприймають особливо гостро дискримінацію з боку суспільства.

Показники за шкалою «Страх» вказують на відсутність статистично значущих відмінностей. Респондентам з високим рівнем за цією шкалою притаманне постійне відчуття страху, сильні переживання через наявність фізичної вади, занепокоєння при встановленні контактів. Такі досліджувані песимістично сприймають своє майбутнє, бояться проявити себе в соціумі, оскільки очікують неприйняття з боку оточуючих.

Середній рівень проявляється в досліджуваних, які відчувають страх при входженні в нову групу, при спілкуванні з незнайомими людьми, коли оптант не знає, як вони відреагують на його ваду, сприймуть його відмінність від здорової більшості.

Низький рівень характерний для оптантів, які не страждають від нав’язливого почуття страху, здатні пристосуватися до умов життя зумовлених вадою, вільно встановлюють контакти з оточуючими не боячись їх неприйняття, насмішок та негативного ставлення.

Дані за шкалою «Відраза до себе», що вказують на її високий рівень свідчать про переважання показників у досліджуваних з повною (16,3 %) та неповною вищою освітою (12,7 %). Такі респонденти неадекватно оцінюють себе через наявність вади, що зумовлює неприйняття особистістю самої себе, не здатність побачити власні позитивні риси. Орієнтація на оцінку соціуму зумовлює те, що досліджуваний сам накладає на себе стигму, підсвідомо підпорядковуючи свою поведінку тому зразку, який від нього очікується.Це значно знижує його поведінковий потенціал. Особистість обмежує сферу своєї активності не зважаючи на реальні здібності та можливості, переконує себе в своїй неповноцінності.

Середній рівень спостерігається в респондентів у яких домінує негативне самоставлення, однак воно рідко набуває форми відрази до себе. Такі оптанти виділяють в собі більше недоліків, ніж переваг, нівелюють свої позитивні риси.

Низький рівень притаманний особам з неповною (32,3 %) та повною середньою освітою (28,4 %), які демонструють позитивне самоставлення та достатнє самоприйняття. В цих респондентів переважають уявлення про себе, що підкреслюють їх переваги, акцент робиться на тих характеристиках, які підкреслюють індивідуальність особистості, дозволяють їй виділитись серед інших.

За шкалою «Неприйняття себе» високий рівень проявляється в осіб з повною (30,7 %) та неповною вищою освітою (25,6 %), яким притаманне негативне ставлення до себе, що зумовлюється наявністю фізичного дефекту. Такі досліджувані не можуть прийняти інвалідизуючу ваду як частину себе, зосереджують, при оцінці себе, увагу лише на ваді, не здатні виробити адекватне самоставлення, виділяють у власній особистості незначну кількість позитивних характеристик.

Середній рівень спостерігається в оптантів, яким притаманне нейтральне самоставлення, в їх «Я-концепції» поєднуються позитивні та негативні характеристики, що і складають їх «Я-образ». Однак, при неприйнятті респондента оточуючими на передній план виходять ті уявлення, які свідчать про недоліки особистості, самооцінка реформується, що призводить до її зниження.

Низький рівень за цією шкалою характерний для досліджуваних з неповною (46,4 %) та повною середньою освітою (39,4 %), яким властивий високий ступінь самоприйняття, переважає повага до себе, здатність до виділення значної кількості позитивних самохарактеристик при побудові «Я-образу».

Показники за шкалою «Самоізоляція», що вказують на її високий рівень переважають в осіб з повною (17,4 %) та неповною вищою освітою (14,5 %), які схильні критично сприймати свою ваду, гостро переживають невідповідність свого фізичного вигляду та функціональних можливостей уявленням суспільства про норму. Такі негативні переживання призводять до того, що особистість не хоче контактувати з соціумом, прагне ізолюватися від здорових людей, оскільки боїться почути від них насмішки, відчути, що вона не така як усі. Це в значній мірі обмежує коло спілкування інвалідизованого, спонукає його до усамітнення.

Середній рівень за цією шкалою спостерігається у досліджуваних, які в незначній мірі схильні до самоізоляції, що проявляється в обмеженні кола знайомств, наданні переваги у спілкуванні друзям та родичам. Такалюдина боїться встановлювати нові контакти, оскільки боїться бути відторгненою, неприйнятою в групу здорових людей. Ізоляція виступає захисним механізмом, оскільки так особа з обмеженими можливостями намагається уникнути ворожого ставлення до себе, сприйняття себе як неповноцінної людини.

Низький рівень за цією шкалою властивий опитуваним з неповною (40,7 %) та повною середньою освітою (36,4 %), які мають широку сферу соціальних контактів, вільно спілкуються з різними людьми, не відчувають бажання ізолюватися від оточуючих.

Висновки.Статистичний аналіз у розрізі освіти дозволив встановити, що комплекс гандикапу притаманний в більшій мірі респондентам з повною та неповною вищою освітою, які схильні зосереджуватися на власній ваді, гостро відчувають неприйняття соціуму, страждають від зверхнього ставлення до себе здорових людей, які не сприймають їх як повноцінних членів суспільства.Оптанти з середньою освітою простіше ставляться до факту інвалідизації, не надають йому такого важливого значення, здатні зберігати позитивне самоставлення та високу самооцінку.

Перспективиподальшихрозвідокцьогопитання мивбачаємо у дослідженні вікових, статевих, демографічних та інших аспектів у проявах комплексу гандикапу.

Література:

1.              Корсини Р. Энциклопедия психологии [Электронный ресурс] / Р. Корсини, А. Ауэрбах. – Режим доступа :http://enc-dic.com/enc_psy/Gandikap-6053.html. – Название с экрана. Дата обращения 01.08.2008.

2.                Выготский Л. С. Проблемы дефектологии / Л. С. Выготский ; [сост., авт. вступит. ст. и библиогр. Т. М. Лифанова; авт. комент. М. А. Степанова]. – М., 1995. – С. 71 – 77.

3.                Ставицький О. О. Психологія проявів гандикапізму та їх регуляція: дис… на здобуття наук. ступеня доктора психол. наук : спец. 19.00.01 «Загальна психологія. Історія психології» / О. О. Ставицький. – К., 2014. – 595 с.