Постановка проблеми. Предметом дослідження ряду наук, зокрема: медицини, соціальної педагогіки, соціології, фізичної реабілітації тощоє інвалідність.Кожна з цих наукдосліджує неповносправну людину відповідно до своїх задач та методів дослідження. Проблема психологічних аспектів інвалідності: гандикапізм, гандикап, гандикапність (ця термінологія не вживалась), вивчалась лише в межах спеціальної психології та спеціальної педагогіки, де основна увага приділялась психологічному дизонтогенезу та видам порушень психічного розвитку, відхиленням від норми психічного розвитку дітей з вродженими або набутими дефектами сенсорної, інтелектуальної, емоційної сфер. Ставлення суспільства до інвалідизованих, самоставлення людей з особливими потребами до внутрішньої картини захворюваннярізне, оскільки вони є членами різноманітних вікових, гендерних та етнічних груп, проживають у неоднаковому соціальному оточенні – в сім’ї або в умовах стаціонару. Ці та багато іншихпитань залишились поза увагою психологів, незважаючи на наявне соціальне замовлення у вирішення вказаних проблем[5, с. 3].

Людина з обмеженими фізичними можливостями перебуває у соціумі, живе, спілкується, взаємодіє у різнопланових соціальних групах (сім’я, навчальна, трудова група тощо), вона спілкується із рідними, друзями, знайомими, з співробітниками медицини, сфери обслуговування тощо. Вважаючи на те, що в Україні кожна десята людина має статус інваліда та тенденція щодо росту цього показника – невтішна (враховуючи економічні, соціальні, політичніреалії), не помічати наявну соціально-психологічну взаємодію членів суспільства з інвалідизованою його частиною стає неможливо. Тому ми здійснили спробу [6] розглянути психологічний аспект такої взаємодії. Дослідити змістовну складовукатегорій„гандикап”, „гандикапізм” та запропонували нове означення ставлення повносправної особистості до неповносправного – „гандикапність”.

Враховуючи це метою статті є виявлення впливу різних соціально-психологічних чинників на розуміння суспільством проблем та психології людей з особливими потребами; з’ясування рівня сформованості рис гандикапності стосовно інвалідизованих членів суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Теоретична частина. Термін „гандикап” не є новим у науковій літературі. Він має походження від англійського „handicaps”, який тлумачиться у спортивній сфері як надання переваги слабшому, надання фориособистості або команді,яка має статус аутсайдера (фізично, технічно)з метою зрівняння їх шансів на успіх, для збільшення видовищності змагань та їх емоційної напруги[1].У деяких видах спорту (велосипедний авторалі тощо) й сьогодні використовують принцип гандикапуяк спосіб відображення лідерства на попередніх етапах, якийпозначається у більш ранньому виході на старт у наступних етапах [2].

Зпсихологічної точки зору, це поняття трактується як психічний стан, за якого поєднання фізичних, розумових, психологічних та соціальних якостей людей з особливими потребами ускладнює процес пристосування, адаптації, не дозволяючи їм досягнути оптимального рівня розвитку й функціонування [4]. Тобто гандикап – це психологічний комплекс, індивідуальне, внутрішнє прийняття себе людиною з особливими потребами, деформований образ „Я” під впливом функціональних обмежень особистості.Л.С. Виготський називав цей психологічний феномен „повною недовершеністю або соціальною інвалідністю” [3, 73].

Необхідно вказати різницю міжкатегоріями інвалідність – фізична або психічна вада, що порушує функціонування індивідуума, від гандикапу – певного внутрішнього комплексу соціальних і психологічних реакцій на цей стан.

Присутність інвалідності не обов'язково передбачає присутність психологічного комплекс гандикапу. Неповносправна людина може відчувати свою неповноцінність, несхожість на інших, меншовартість, що призводить до руйнації її стосунків з суспільством, зменшення соціальної активності, самоізоляції.

З іншого боку, людина з особливими потребами може відчувати себе повноцінним членом суспільства, бути соціально адаптованою та мати можливості для самореалізації. В даному випадку інвалідність не є детермінантою, яка зумовлює перебудову „Я-концепції” людини, та зазвичай не впливає, на спосіб її життя та специфіку самоставлення.

Р. Корсіні (RaymondCorsini) та А. Ауэрбах (Auerbach) розглядають поняття „гандикапізм” та тлумачать його як соціальні забобони стосовно осіб з певними відхиленнями від норми, колективне.Гандикапізм стає, таким чином, різновидом расових і гендерних стереотипів, що існують у нашому суспільстві як у відкритих, індивідуальних й інституціональних, так й у прихованих, латентних формах [4].

Ми погоджуємось із цією думкою та поняття „гандикапізм”, трактуємо як суспільне явище, що актуалізується за рахунок негативних уявлень про неповносправних. Такі погляди містяться в суспільній свідомості, а також виявляються на несвідомому рівні як колективнепідсвідоме (архаїчні стереотипи), які функціонують за рахунок архетипів.

Аналізуючи всі описані в психологічній науці риси характеру особистості, ми побачили, що ставлення до людей з інвалідністю розкривається через такі характерологічні терміни як жорстокість, інтолерантність, байдужість, черствість, агресивність тощо. Ці та інші поняття використовуються і для характеристики людей, які цілком здорові та не відносяться до категорії неповносправних. Коли ми говоримо про доброту, акуратність чесність тощо, ми з самого терміну чітко розуміємо предмет (об’єкт) до якого висловлюємо своє ставлення. Терміну, який виражає ставлення ж саме до людей з обмеженими можливостями не існує. Тобто, ставлення наявне, виражається у поведінці, а описується через загальні поняття, власної назви така риса характеру не має. Саме тому ми, вивчаючи гандикапізм як категорію, що охоплює велику багатогранність взаємовідносин, які пов’язані з соціумом, людьми та інвалідами, запропонували власний термін, який конкретизує ставлення саме до людей з інвалідністю – гандикапність. Таким чином, коли ми говоримо, що індивід є носієм гандикапності, то чітко розуміємо, що це є негативне ставлення до людей з певними вадами, а не до будь-кого іншого.

У процесі дослідження, поряд із терміном „гандикапізм”, що розглядається як суспільне явище, тенденція до негативного оцінювання та ставлення щодо людей з обмеженими можливостями, яке виявляється в суспільстві та функціонує на рівні соціальних установок і стереотипів, ми виділяємо поняття „гандикапність”, розглядаючи його як характерологічну рису особистості. Тобто, з огляду на індивідуальний прояв соціальної установки гандикапізму, гандикапність – це риса характеру. З точки зору суспільних (групових) проявів гандикапізму, ми погоджуємось із позицією Р. Корсіні та А. Ауэрбаха щодо трактування цього поняття яксоціальної установки, певних хибних поглядів щодо людей з особливими потребами.

Отже, гандикапність це індивідуально-психологічна властивість, яка виявляється в поведінці, емоційних станах та експресивних реакціях щодо людей з вадами фізичного або психічного розвитку. Тобто, з огляду на індивідуальний прояв соціальної установки гандикапізму, гандикапність – це риса характеру [6, с. 34–35].

Практична частина. Авторська анкета (текст анкети та її обґрунтування обговорені та затверджені на сумісному розширеному засіданні кафедри психології Рівненського інституту Університету „Україна” та кафедри педагогічної та вікової психології Волинського національного університету із запрошенням провідних науковців, докторів психологічних, філологічних, педагогічних наук) розроблена для дослідження гандикапності, тобто індивідуально-психологічної властивості людини, яка проявляється в деструктивній поведінці та негативних емоційних станах щодо людей з вадами фізичного або психічного розвитку. Анкета може бути використана в роботі психологів, соціальних працівників та педагогів. Вона може бути застосована для обстеження людей від 18 років та не має обмежень стосовно рівня освіти чи професійної спрямованості.

Анкета складається з п’яти груп завдань, спрямованих на аналіз характеру взаємодії обстежуваного з інвалідизованим у різних ситуаціях, та специфіки ставлення до нього.

Кількісний аналіз здійснюєтьсявідповідно з ключем та дозволяє виявити наскільки комфортно почуває себе людина при спілкуванні з людиною, що має особливі потреби, ступінь розуміння особистістю проблем та специфіки життя інвалідизованих, ставлення до неповносправних в цілому, готовність до взаємодії з ними в різних ситуаціях, наявність упереджень стосовно них.

Якісний аналіз передбачає пояснення виявлених особливостей, встановлення причин певного ставлення до інвалідів та прогнозування характеру взаємодії людини з ними.

Обладнання, стимульний матеріал.Для проведення обстеження однієї людини необхідно мати бланк анкети та ключ для обрахунку результатів.

Інструкція:„Шановний добродію! Просимо Вас оцінити ступінь вашої згоди з поданими твердженнями та запитаннями за шкалою від -3 до +3. Тобто, -3 – мінімальний ступінь Вашої згоди з твердженням, +3 – максимальна ступінь згоди, а „0” – важко визначитись. Обведіть ту цифру, яка відповідає мірі Вашої згоди. Анкета анонімна, тому прізвище й адресу вказувати не потрібно. Наперед вдячні Вам за відверті відповіді.”

Процедура обстеження.Обстеження проводиться у письмовій формі та може бути як індивідуальним, так і груповим. Оптанту дається бланк анкети та пропонується відмітити свій варіант відповіді. Обстеження не має обмежень в часі, але в основному розраховано на 10 – 15 хвилин.

Обробка результатів. Обробка починається з кількісного аналізу даних. Перший блок питань характеризує психологічний стан людини, що виникає при спілкуванні з інвалідом. Цей показник визначається середнім балом цієї групи питань. Середній бал від 1 до 3 свідчить про комфортне самопочуття особистості при спілкуванні з інвалідом; від 1 до -1 – наявний певний дискомфорт; -1 – -3 – сильне почуття дискомфорту, прагнення до уникнення контакту з інвалідом.

Другий блок питань дозволяє визначити, наскільки добре людина розуміє інвалідів, їх почуття, потреби, специфіку життя. Середній бал від 1 до 3 свідчить про те, що людина цікавиться особливостями життя інвалідів, здатна зрозуміти їх проблеми; від 1 до -1 – проблеми інваліда та специфіка його життєдіяльності цікавлять людину в незначній мірі; -1 – -3 – особистість абсолютно не цікавиться способом життя інвалідів.

Третій блок питань спрямований на визначення ставлення особистості до інвалідів. Середній бал від 1 до 3 свідчить про те, що людина позитивно ставиться до інвалідів, не уникає контактів з ними, здатна до конструктивної взаємодії та співпраці; від 1 до -1 – людина нейтрально ставиться до інвалідів, їх життя її не цікавить, а проблеми викликають байдужість; -1 – -3 – особистість негативно ставиться до інвалідів, може проявляти стосовно них ворожість та агресію.

Четвертий блок питань дозволяє визначити, чи готова особистість взаємодіяти з інвалідом в різних ситуаціях. Середній бал від 1 до 3 свідчить про відкритість людини до взаємодії з інвалідом, відсутність бажання уникнути спілкування, можливість побудови стосунків та основі взаємного прийняття; від 1 до -1 – характеризує готовність людини до інтеракції з інвалідом в окремих ситуаціях, коли ця взаємодія буде мати тимчасовий характер; -1 – -3 – особистість не готова до таких контактів, активно намагається уникнути взаємодії.

П’ятий блок питань орієнтований на виявлення упередженого ставлення до інвалідів, сформованих стереотипів та установок стосовно них. Середній бал від 1 до 3 свідчить про відсутність упереджень, здатність сприймати інваліда на основі аналізу його особистісних рис, без акцентування уваги на ваді; від 1 до -1 – наявні певні упередження, що не дозволяють адекватно оцінити особистість інваліда; -1 – -3 – свідомість людини наповнена стереотипними уявленнями, установками та упередженнями, що не дозволяє їй сформувати адекватне уявлення про інваліда та позитивно його оцінювати.

Якісний аналіз даних полягає в узагальненні усієї інформації, отриманої при опрацюванні кожного блоку питань, та формування цілісного уявлення про специфіку ставлення особистості до інваліда та ступінь прояву гандикапності.

Показники що реєструються.В результаті використання ключадослідник розподіляє отримані дані за таким шкалами:

1. Психологічний стан особистості при спілкуванні з інвалідом. Шкала дозволяє виявити, як ситуація спілкування з інвалідом впливає на особистість, змінює її емоційний стан, самопочуття та настрій. Людина може відчувати дискомфорт, неспокій, тривогу при взаємодії з інвалідом, або ж її стан не змінюється, та вона продовжує перебувати в стані спокою та внутрішньої гармонії. Пригнічений стан особистості може свідчити про актуалізацію негативних емоцій, що можуть варіюватись від відчуття остраху та тривоги, до ворожості та агресії, в залежності від індивідуальних особливостей особистості, її минулого досвіду та наявних установок та стереотипів.

2. Ступінь розуміння інвалідів. Ця шкала характеризує те, наскільки людину цікавити спосіб життя інвалідів, проблеми та труднощі, з якими вони стикаються в повсякденному житті, переживання та емоції, які в них виникають через ставлення оточуючих та сприйняття власної вади, несхожості на інших. Визначається, чи здатна людина поставити себе на місце інваліда та зрозуміти його переживання та думки.

3. Ставлення до інвалідів. За допомогою цієї шкали можна виявити, як особистість сприймає інваліда, які емоції та почуття він в неї викликає. Ставлення до інвалідів може варіюватись від позитивного, основаного на прийнятті особистості, сприйманні її як повноцінної людини, зі своїми особливостями та індивідуальними рисами, до негативного, що ґрунтується на сприйманні інваліда як людини неповноцінної, нездатною зайняти в суспільстві певне місце та бути його активним членом. У даному випадку інвалід може викликати ворожість, неприйняття та відторгнення.

4. Готовність до взаємодії з інвалідом в різних ситуаціях. Шкала дозволяє виявити, наскільки близько здатна людина контактувати з інвалідом, чи готова вона прийняти його як члена сім’ї, будувати з ним дружні стосунки. Визначається наявність прагнення надати інваліду допомогу, контактувати з ним в різних ситуаціях взаємодії.

5. Наявність упереджень щодо інваліда. За допомогою цієї шкали можна визначити ті упередження, що закріпились у свідомості особистості стосовно інваліда, а також виявити негативні стереотипи та установки, що не дозволяють особистості сформувати адекватне уявлення про інваліда, будувати з ним конструктивну взаємодію.

Узагальнені кількісні результати дослідження за вказаною методикою показані у таблиці (у %).

Аналіз даних за 1 шкалою „Психологічний стан особистості при спілкуванні з інвалідом” вказує на переважання середнього рівня комфортності, спокою, легкості та впевненості при взаємодії з людиною з функціональними обмеженнями. Такіреспондентивідчувають незначний дискомфорт, тривогу та неспокій, що негативно позначається на стосунках з інвалідом та знижує бажання підтримувати такі контакти. Однак негативні відчуття не набувають особливої сили та гостроти, що дозволяє особистості підтримувати поверхневі контакти з інвалідом та взаємодіяти з ним при необхідності. Модальність емоційного стану особистості визначає її небажання ініціювати таке спілкування та підтримувати близькі стосунки з людиною з обмеженими можливостями.

         Меншій кількості осіб (14,6%) притаманний високий рівень комфортності, спокою, легкості та впевненості при взаємодії з інвалідом. Такі оптанти не відчувають дискомфорту, негативних емоцій та скутості в ситуації спілкування з людиною з функціональними обмеженнями. Взаємодія з інвалідом не здатна змінити їх настрій чи знизити емоційний фон. Вониспокійносприймаютьлюдину з обмеженимиможливостями, акцентуючиувагу не на їїваді, а на особистіснихякостях. Фізичний дефект не викликаєвідразучитривогу, а сприймається як одна з індивідуальнихособливостейлюдини.

         Для 13,2% обстежуваниххарактерним є низькийрівенькомфортності, спокою, легкості та впевненості при побудовіконтактів з інвалідом. Вонивідчуваютьнегативніемоції та психічністани при зіткненні з людиною з особливими потребами. Такавзаємодіявикликаєзниження настрою, виникненняпочуття дискомфорту та зніяковілості, щопризводить до появикомунікативнихбарєрів та труднощівспілкування. Увага оптанта повністюзосереджується на наявнійваді, щовикликаєзбентеженість, відразу та тривогу. Респондент втрачаєздатністьпідтримуватирозмову та конструктивно взаємодіяти з інвалідом, щосвідчить про прояв гандикапності. Негативніемоційністани, щовиникають при контактах з людиною з функціональнимиобмеженнямиможутьпризводити до появистанівапатії, фрустрації та депресії в оптанта, що в свою чергуспонукаєйогооцінюватитаку інтеракцію як деструктивну та породжуєпрагненняуникативзаємодії.

За 2 шкалою „Ступінь розуміння інвалідів” значна кількість осіб (72,3%) проявляє середній рівень. Це свідчить про те, що більшість респондентів у незначній мірі цікавиться специфікою життя людини з особливими потребами, проявляє інтерес до неї як до особистості та може поставити себе на її місце. Інвалід сприймається як представник іншої групи, що має значні відмінності від здорових людей. Такі оптанти мають нечіткі уявлення про те, як живеться інваліду, з якими труднощами йому доводиться стикатися та як він їх долає.

Менша кількість осіб (17,5%) проявляє високий ступінь розуміння інвалідів. Їм притаманне емпатійне ставлення до людей з обмеженими можливостями, здатність зрозуміти їх переживання та відчуття, викликані впливом вади та труднощами адаптації до умов життя в соціумі, підлаштованому під потреби здорових людей. Такі респонденти є добре обізнаними зі специфікою життя та функціонуванням інвалідів, з проблемами, які можуть у них виникати. Оптанти не проявляють до людини з особливими потребами відгородженості, готові її підтримати та надати допомогу.

Низький ступінь розуміння інвалідів притаманний 9,2% опитуваним, які взагалі не цікавляться специфікою життя людей з функціональними обмеженнями, їх проблемами та труднощами. Такі оптанти не проявляють щодо інваліда емпатії, поводять себе відсторонено та байдуже. Вони вважають, що проблеми інвалідів повинні цікавити лише людей, які з цим питанням безпосередньо пов’язані, а здорова людина не мусить в них заглиблюватись. Нездатність зрозуміти людину з особливими потребами часто призводить до негативної її оцінки, оскільки вона сприймається як чужоріднийоб’єкт соціальної перцепції та викликає негативні переживання, що є основою формування гандикапності.

Результати отримані за 3 шкалою „Ставлення до інвалідів” вказують на те, що більшості оптантів (73%) притаманне нейтральне ставлення до людини з функціональними обмеженнями. Такі респонденти відчувають до інваліда амбівалентні емоції, де з одного боку проявляється жалість, співчуття та емпатія, а з іншого – дискомфорт, тривога та збентеження, що виникають при спогляданні фізичної вади. Суперечливість цих емоцій не дозволяє особистості обрати визначену стратегію поведінки щодо людини з особливими потребами та виробити стосовно неї чітке та несуперечливе ставлення. Іншим варіантом прояву нейтрального ставлення до інваліда є байдужість, викликана небажанням або нездатністю його зрозуміти, увійти в його положення, проявом якої є відгородженість та демонстрація холодності.

Неприйняття інвалідизованих притаманне 15,3% респондентів. У них уявлення про людину з особливими потребами формуються на основі пануючих в суспільстві стереотипів, що зумовлює приписування їй таких рис, як неповноцінність, низький культурний та освітній рівень та неадекватність. Такі уявлення породжують негативні емоції та відчуття, домінуючими серед яких є відраза, ворожість, тривога, страх. Все це призводить до негативного ставлення до людини з функціональними обмеженнями та вибору деструктивної стратегії взаємодії з нею, що свідчить про наявність рис гандикапності.

Позитивне ставлення до інваліда характерне для 11,7% обстежуваних, які сприймають його як повноцінну особистість, здатну до самореалізації, прояву соціальної активності та ефективного пристосування до умов життя в соціумі. В них взаємодія з інвалідом не викликає негативних переживань та дискомфорту, що визначає конструктивні форми поведінки з ним.

За 4 шкалою „Готовність до взаємодії з інвалідом в різних ситуаціях” більшості обстежуваних (74,6%) притаманний середній рівень. У них мотивація до взаємодії з людиною з особливими потребами має невиражений характер, оскільки вона провокує виникнення негативних емоцій. Такі оптанти вступають в контакт з інвалідом у випадку, коли його уникнути неможливо, або ж коли така взаємодія пов’язана з виконанням професійних функцій.

Високий рівень готовності до взаємодії з інвалідом притаманний 15,4% обстежуваних. Такі оптанти з радістю йдуть на контакт з людиною з обмеженими можливості не відчуваючи при цьому дискомфорту та тривоги. Вони не прагнуть обмежити таку взаємодію вважаючи інваліда цікавим співбесідником та відчувають задоволення від можливості надати йому підтримку.

У 10% респондентів проявляється низька готовність до контактів з інвалідом, оскільки він сприймається як людина неповноцінна, наділена багатьма негативними якостями. При спілкуванні такі оптанти займають зверхню позицію, оскільки не сприймають інваліда як людину рівну собі. Вони прагнуть відмежуватись від особи з функціональними обмеженнями та уникнути контактів з нею, оскільки відчувають при цьому роздратування, ворожість, або ж тривогу та страх.

Показники за шкалою 5„Наявність упереджень щодо інваліда” вказують на те, що для більшості обстежуваних притаманний середній рівень упередженості. Це проявляється в сформованості стереотипізованих уявлень щодо людини з обмеженими можливостями, нездатності її об’єктивно оцінити та визначити ті риси, що не узгоджуються з наявними уявленнями.

Високий рівень упередженості проявляється в 21,6% респондентів та вказує на цілковиту залежність образу інваліда, що формується в свідомості оптанта, від впливу стигматизації. Така людина абсолютно нездатна побудувати враження про інваліда безвідносно до пануючих стереотипів, побачити його особистісні властивості та позбавитись від спрощеного, схематичного його сприйняття.

Для 10,6% обстежуваних характерним є низький рівень упередженості, що визначає їх здатність сприймати інваліда без накладання стигми та використання стереотипних уявлень про нього. Такі респонденти здатні оцінити людину з особливими потребами базуючись не на фізичній ваді, а на її індивідуальних властивостях.

Висновок: Таким чином, аналіз достатньо репрезентативної вибірки (n=1217) дозволяє нам зробити ряд висновків:

• Ставлення людей до інвалідизованої частини суспільства різне, не однакове, що є свідченням того, що за однакового впливу суспільних установок на кожного індивіда, ми по-різному реагуємо та сприймаємо людей з особливими потребами. Ставлення до неповносправних є індивідуалізованим, залежним від самої особистості, її цінностей, мотиваційних тенденцій, емоційної стійкості тощо, тобто є психологічним новоутворенням з усіма ознаками індивідуально-психологічної риси характеру;
• У суспільній свідомості панівним є нейтральне ставлення до людей з особливими потребами. стосовно узагальненого образу інвалідизованої людини. Разом з тим, негативно ставляться до неповносправних вдвічі менше людей, ніж тих, хто їх образ сприймає позитивно. Практично 12 – 13 % населення є носіями виражених рис гандикапності.
• Для більшості людей притаманний середній рівень упередженості стосовно інвалідизованої части суспільства.

Перспективним напрямком дослідження є подальший аналіз досліджуваного явища у розрізі віку оптантів, їх освіти, місця проживання, професії та статі.

Список використаних джерел

1. Большойэнциклопедическийсловарь [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http:referat.mirslovarei.com

2. Википедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела :

dic.academic.ru

3. Выготский Л. С. Проблемыдефектологии / сост., авт. вступит. ст. и библиогр. Т. М. Лифанова : авт. комент. М. А. Степанова. – М., 1995. – С. 71 – 77.
4. Корсини Р. Энциклопедияпсихологии [Електронний ресурс] / Р. Корсини, А. Ауэрбах. – Режим доступу:

http://enc-dic.com/enc_psy/Gandikap-6053.html

5. Психологияинвалидности : хрестоматия / сост. О. В. Краснова. – М. : МПСИ ; Воронеж : МОДЭК, 2011. – 352 с. – (Серия «Библиотека психолога»).    
6. Ставицький О.О. Психологія гандикапізму. Монографія. / О. О. Ставицький – Рівне, „ПринтХаус”, 2011. – 376 с.