Сьогодні особливо актуальним стає питання попередження та подолання проявів нетерпимості, оскільки за останні роки в Україні спостерігається зростання їх кількості на етнічному, релігійному ґрунті, а також насильства щодо соціальних меншин, до яких можна віднести й неповносправних людей. Це питання привертає увагу лідерів держав, представників міжнародних та громадських організацій, а також науковців таких галузей знань, як психологія, педагогіка, політологія, соціологія тощо.

Нетерпимість виявляється через такі явища, як ксенофобія, гандикапізм та екстремізм, призводить до актів насильства та дискримінації, недотримання загальнолюдських цінностей, які повинні переважати в цивілізованому суспільстві, спричинює загострення конфліктів та суперечностей.

Враховуючи це метою статті є аналіз чинників, що провокують загострення проявів нетерпимості, зокрема стосовно інвалідів.

Виклад основного матеріалу дослідження Суспільство, в якому панує нетерпимість, не може претендувати на статус демократичного, оскільки поширення цього явища призводить до порушення прав людини, її пригноблення та дискримінацію.

Існують різні визначення поняття нетерпимості. Нетерпимість розглядається як нездатність або небажання терпіти, визнавати щось чи миритись з чимось [2]; як невміння чи небажання толерантно ставитись до когось чи до чогось [8]; як двостороннє явище: з одного боку це нездатність приймати переконання, почуття, поведінку, яка відрізняється від тієї, що притаманна індивіду, а з іншого – небажання надати рівну свободу вираження думки іншій людині [4].

Ці визначення об’єднує негативна оцінка нетерпимості, розуміння її як якості, яка не дозволяє людині будувати взаємини з оточуючими та гармонійно розвиватись. Але існує й інша думка, згідно з якою терпимість породжує поведінку раба, призводить до неможливості відстоювання своєї позиції, інтересів, в кінцевому – до занепаду та руйнування держави.

Погоджуємось з іншою позицією, відповідно до якої терпимість дозволяє створити більш досконале й розвинене суспільство, в якому приймаються всі індивідуальні особливості людей з особливими потребами. Сучасному суспільству необхідно зберегти єдиний вид нетерпимості: нетерпимість до нетерпимості, яка проявляється, наприклад, у забороні закликів до знищення або дискримінації людей за ознакою раси, національності, соціального статусу, переконань тощо [5].

Цієї ж думки дотримувався К. Поппер (K. Popper), який визначив „парадокс терпимості”: необмежена терпимість повинна привести до нетерпимості. У цьому плані суперечка стосується меж терпимості – наскільки суспільство та його соціальні інститути мають віднайти розумні засоби самозбереження, що певною мірою підмінює принцип толерантності [7].

Ми підтримуємо точку зору Р. Інґлехарта (R. Inglehart), який безпосередньо пов’язує нетерпимість із рівнем матеріального добробуту, економічним прогресом та типом культури. Вона, на його думку, залежить від того, чи суспільство ближче до „традиційної”, чи до „секулярно-раціональної” культури. Суспільствам першого типу культури властиві „цінності виживання”, неповага до етнічного рівноправ’я та статевої рівності, низький рівень міжособистісної довіри, нетерпимість до інакомислячих; для спільнот з культурою другого типу характерні „цінності самовираження” [7].

У нашому дослідженні ми будемо вивчати проблему нетерпимості в контексті ставлення здорового суспільства до людей з функціональними обмеженнями, оскільки вони є представниками найбільш вразливої категорії населення та потребують особливої підтримки й допомоги у боротьбі з інтолерантним ставленням.

Однією з причин прояву нетерпимості є наявність негативних стереотипів. Наше суспільство наповнене стереотипами стосовно людей, які відрізняються від нас за певними ознаками. Це можуть бути представники інших народностей чи культур, носії відмінного менталітету, представники певних соціальних верств, люди з фізичними чи психічними відхиленнями. Ми оцінюємо людей за зовнішніми ознаками, розумовими здібностями та негативно сприймаємо усіх, хто має суттєві відмінності, незвичні характеристики чи особливості.

Спроби ж допомогти людині позбутися стереотипного мислення можуть викликати опір та недовіру. Це пов’язано з неусвідомленістю більшості стереотипів, оскільки вони засвоюються людиною з початку процесу соціалізації, у спілкуванні з батьками, виникають та формуються в процесі прийняття та усвідомлення суспільних норм і є стійким елементом її внутрішніх установок.

У суспільній свідомості сформоване сприйняття людей з обмеженими можливостями як осіб неповноцінних, не здатних виконувати корисну роль в суспільстві, гармонійно інтегруватись у здоровий соціум. Вважається, що людина з функціональними обмеженнями повинна більшість часу проводити вдома, не нав’язуючи своє товариство здоровим людям.

Процес стереотипізації починається з моменту постановки діагнозу, коли людині приписуються певні вади та розлади, які змушують її сприймати себе як неповносправну та змінюють ставлення оточуючих до неї. Часто людина з особливими потребами сама починає оцінювати себе у відповідності зі стереотипами, які панують у суспільстві, що призводить до її самоізоляції, перешкоджає їй бути повноцінним членом суспільства, виконувати посильну діяльність, активно проводити вільний час, самовдосконалюватись та самореалізовуватись.

Домінуючою в Україні сьогодні залишається медична модель визначення інвалідності. Згідно з нею інвалідність розглядається як хвороба, патологія яка призводить до того, що сама людина з обмеженими можливостями перестає усвідомлювати власну цінність і значущість, не відчуває себе повноцінною особистістю. Така модель зумовлює ізоляцію людини від здорового соціуму, акцентування уваги оточуючих не на безлічі спільних ознак, а лише на одній відмінній – інвалідності. Оточення перестає бачити особистість, сприймає особу з певними вадами, яка оцінюється ним як неповноцінна.

Наявність негативних стереотипів щодо людей з особливими потребами створює передумови прояву нетерпимості та спричиняє проблему нерівних можливостей. У людини з обмеженими можливостями порушуються зв’язки зі світом, що може бути зумовлено її індивідуально-психологічними характеристиками (відчуття тривоги, наявність депресивних станів, неможливість змиритись з інвалідністю, небажання спілкуватись з оточуючими), характеристиками громадської свідомості (сприйняття оточуючими неповносправних як людей, які не можуть стати повноцінними членами суспільства, жити активним життям, бути гармонійно розвинутими, досягати значних успіхів у певній діяльності) та відсутністю спеціально створених умов для людей з важкими вадами (оснащення громадських місць пандусами та іншими пристосуваннями для безперешкодного пересування неповносправних, наявність спеціальних навчальних засобів для людей з вадами слуху чи зору тощо).

Яскраво виявляється нетерпимість до людей з функціональними обмеженнями в умовах їх інтеграції в здорове суспільство, особливо якщо мова йде про дітей, у яких ще не сформовані основи толерантності та через недосконалість виховання відсутні уявлення про загальнолюдські цінності. Саме в закладах освіти, де відбувається тісна взаємодія з оточуючими, дитина з обмеженими можливостями часто піддається актам приниження, дискримінації, зазнає глузувань, знущань, а іноді і фізичного насильства. Тому, щоб не допустити проявів нетерпимості в інтегрованих освітніх закладах слід проводити превентивну роботу з групою, в яку буде включений особа, що має інвалідність, з метою розвитку толерантності, емпатійності та чуйності. Також слід індивідуально оцінювати психологічну готовність самої людини з особливими потребами до інтеграцій та, за необхідності, проводити з нею тренінги та надавати консультативну психологічну допомогу.

Прояви нетерпимості до неповносправних людей прослідковуються в процесі розвитку суспільства. Слід лише згадати приклади з історії, коли дітей з вродженими вадами відразу ж вбивали, прагнучи таким чином створити здорове та сильне суспільство. В подальшому ставлення до „інших” дещо пом’якшилось, вони викликали вже не агресію, а жалість, бажання допомогти. Але все ж категорія людей з функціональними обмеженнями залишалась ізольованою, вважалося, що вони не можуть брати участь у нормальному житті, приречені на існування в інтернатах, інших спеціалізованих закладах чи на цілковиту залежність від членів сім’ї.

Н.Н. Малофєєв, досліджуючи еволюцію ставлення суспільства і держави до осіб з відхиленнями у розвитку, виділив п'ять періодів змін суспільної свідомості щодо них. Спочатку відбувався перехід від агресії і нетерпимості до усвідомлення необхідності піклуватися про людей з відхиленнями в розвитку. У процесі другого періоду мав місце перехід від усвідомлення необхідності піклування про осіб з відхиленнями в розвитку до усвідомлення можливості навчання хоча б частини з них. У ході третього періоду відбувся перехід від усвідомлення можливості навчання до усвідомлення доцільності навчання трьох категорій дітей: з порушеннями слуху, зору, розумово відсталих. Четвертий період – від усвідомлення необхідності навчання частини аномальних дітей до розуміння необхідності навчання всіх аномальних дітей. П'ятий період – від ізоляції до інтеграції. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і соціальної освіти, орієнтація останньої на підготовку дітей з відхиленнями у розвитку як повноправних громадян того суспільства, до якого вони належать [3].

Існують також відмінності в ставленні соціуму до людини з певними вадами здоров'я в залежності від природи його інвалідності. Так, якщо людина отримала травму на виробництві, в автомобільній катастрофі, чи стала недієздатною внаслідок тривалої хвороби, вона не викликає негативних оцінок. Інша ситуація виникає тоді, коли особа є психічно хворою чи страждає від венеричних хвороб. У даному випадку в оточуючих вона буде викликати не співчуття, а презирство та осуд, що часто виявляється в актах нетерпимості.

Пітер Бланк спробував виявити відмінності в ставленні до людей з особливими потребами у різні періоди розвитку суспільства. Він вважає, що у 60-і роки минулого століття програма соціального забезпечення поставила за мету надати підтримку ширшій групі людей, що страждають від інвалідності. Але ці програми продовжували ґрунтуватися на традиційному підході ‑ оцінці здатності людини адаптуватися у світі, призначеному для людей без інвалідності, і сегрегацію людей, нездатних брати участь у нормальному житті. Вони, як і раніше, супроводжувалися судженнями про людей – хто гідний одержувати пільги або послуги, а хто ні. В 70-і роки минулого сторіччя людей з вадами стали розглядати як соціальні меншини ‑ групу осіб, що наділені цивільними правами, яку треба захищати так само, як й інші меншини, які домагалися рівності. Ця правова модель створила нову систему оцінки інвалідності: систему, засновану на більш активному залученні інвалідів у життя суспільства, розширенні їхніх прав і їхньої економічної самостійності [1].

Поряд із наявністю негативних стереотипів та підпадання людей з особливими потребами під вплив стигматизації, каталізатором нетерпимості щодо них є вплив засобів масової інформації. Часто саме в ЗМІ особи з функціональними обмеженнями зображуються як категорія населення, яка існує за рахунок пенсій та дотацій. Люди з обмеженими можливостями описуються як суспільний тягар, як особи, що не здатні принести соціуму будь-якої користі. У кращому випадку ЗМІ показують неповносправних як людей, що заслуговують на жалість, але ніяк не на сприйняття їх як рівних, у порівнянні зі здоровою людиною. Таким чином, у ЗМІ яскраво виявляються дискримінаційні тенденції щодо презентації людей з обмеженими можливостями. Отже, інформаційна сфера сприяє формуванню в суспільній свідомості такої моделі сприйняття людини з вадами, згідно з якою вона виступає як особа ізольована, яка повинна перебувати у спеціалізованих установах, навчатися в окремих школах та спеціалізованих навчальних закладах, спілкуватися з собі подібними, утворюючи субкультури. Це спричинює те, що неповносправні оцінюються як „інші”, особи з відмінною ідентичністю. Саме це часто породжує прояви нетерпимості стосовно людей з обмеженими можливостями, відсутність толерантного ставлення до них, нерозуміння специфіки їхнього життя та проблем, у яких вони існують.

Для того, щоб нівелювати негативний вплив ЗМІ на суспільну свідомість, потрібно змінити ракурс висвітлення проблем людей з вадами, акцентуючи увагу на їх досягненнях у певних галузях, знаходженні не відмінностей, а схожих ознак в їхньому повсякденному житті при порівнянні із здоровими людьми, описувати випадки, коли така особа є добре адаптованою до змінених умов життя, бере активну участь у громадській діяльності, є внутрішньо гармонійно розвиненою особистістю. Слід вкорінювати в суспільство об’єднувальні, інтегруючі цінності, підвищувати його загальний рівень толерантності, акцентувати увагу на загальнолюдських цінностях та гуманізмі в оцінці оточуючих.

Іншою причиною прояву нетерпимості є суспільна нестабільність. Зміни політичного, економічного, соціального характеру, що відбуваються в нашій державі, викликають напругу в свідомості громадян, зумовлюють їх невпевненість у завтрашньому дні та власному економічному становищі, викликаючи відчуття незахищеності. Це породжує негативні емоційні стани, призводить до зростання незадоволеності, що провокує прояви нетерпимості, збільшує в цілому рівень агресивності суспільства.

Проявам нетерпимості сприяє нестабільна політична ситуація, яка зумовлює відсутність стійких гарантій благополуччя неповносправних людей, визнання його рівності в порівнянні зі здоровими індивідами, недосконалість існуючої законодавчої бази щодо захисту прав людей з функціональними обмеженнями. Низький рівень толерантності, що виявляється в сучасному суспільстві, зумовлює відсутність соціально-політичної стабільності та позитивного характеру міжособистісних відносин.

Хоча в країні робляться спроби створити правову базу, яка б сприяла підвищенню рівня толерантності, попередженню поширення нетерпимості в суспільстві та достатнього рівня ще не досягнуто. У сучасному суспільстві відбувається процес переосмислення сутності таких феноменів, як людина та соціум, перехід до нового типу існування цивілізації. В умовах глобалізації та трансформації нетерпимість є реальним фактором руйнування суспільних відносин та потребує прийняття системи заходів для його подолання. Для побудови гармонійного суспільства необхідно формувати та розвивати особистість толерантну, активну та життєтворчу, що є неможливим за умов дискримінації та стигматизації.

Отже, нетерпимість виявляється в різних сферах: у політичних процесах, соціальних відносинах, ставленні до меншин. У політичній сфері проявом нетерпимості є недостатнє дотримання демократичних принципів та порушення прав деяких меншин. У сфері соціальних відносин часто порушується принцип прояву поваги до особистості, особливо якщо йдеться про ті категорії населення, які мають багато відмінностей у порівнянні з суспільною більшістю. Також не всі люди мають однаковий доступ до соціальних гарантій, рівні економічні можливості. У ставленні до меншин домінуючими залишаються дискримінаційні тенденції, неприйняття та нерозуміння їх особливостей, проблем та потреб.

Нетерпимість у будь-якому її прояві є небезпечною та неприйнятною в демократичному суспільстві. Її небезпечність зумовлена як поширенням цього явища, так і появою великої кількості засобів для руйнування (агресія, ворожість, байдужість, неприйняття, егоїзм, егоцентризм тощо).

Можна виділити декілька шляхів профілактики та боротьби з нетерпимістю. Перш за все повинна бути заборонена пропаганда, що викликає ненависть та агресію. В українському законодавстві це є. Питання не стільки з правами, скільки у можливості їх реалізації.

Засобом попередження нетерпимості є акцентування уваги на відмінностях оточуючих, оскільки відсутність досвіду та обмеження інформації є фактором, що зумовлює стигматизацію та вороже ставлення до інших людей, які сприймаються як загроза. Слід наголошувати на тому спільному, що об’єднує людей, а не на їхніх відмінностях. Знаходження ознак тотожності запускає механізми ідентифікації та емпатії, що породжує позитивне сприймання інших людей, виникнення до них симпатії та співпереживання.

Уникнення дискримінації, створення умов рівноправного існування усіх категорій населення також призведе до зменшення проявів нетерпимості, та, в кінцевому результаті, до її витіснення із суспільного життя.

Боротьба зі стереотипним ставленням до меншин повинна стати першочерговим завданням, що стоїть перед суспільством. Слід знайти основну причину упередженого ставлення та за допомогою ЗМІ та соціальної реклами переконати громадськість у хибності її думок.

Висновки: Термін „нетерпимість” використовується для позначення широкого кола інтолерантного ставлення до особливостей існування, специфіки життя різних груп людей, що мають певні ознаки відмінності від більшості. Нетерпимість виявляється до неповносправних, психічно хворих, людей, що мають певні вади. Упередженість є небезпечним явищем, оскільки загострює міжгрупові та міжособистісні відносини, призводить до поступового руйнування соціуму, зведення його на нижчий рівень існування, віддалення від демократичних, цивілізованих засад суспільного життя. Профілактика та подолання проявів нетерпимості є актуальним та злободенним завданням для соціуму та потребує нагального вирішення.

Перспективні напрямки дослідження. Перспективним напрямком дослідження є подальший аналіз факторів, що викликають нетерпимість, упередженість та дискримінацію і призводить до поширення гандикапізму, а також розкриття структури та особливостей прояву даного явища.

Література.

1. Бланк П. В. США на страже прав инвалидов стоят законы и общество [Електронний ресурс] / П. В. Бланк. – Режим доступу:

http://www.america.gov/st/societyrussian/2008/June/20080618123248SrenoD0.7101557.html

2. Викисловарь [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://ru.wiktionary.org/wiki/Заглавная_страница

3. Малофеев Н. Н. Современный этап в развитии системы специального образования в России (Результаты исследования как основа для построения проблемы развития) / Н. Н. Малофеев //Дефектология. – 1997. – № 4. – С. 24-27.

4. Нетерпимость к другому мнению и другим людям [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ja-sama-ru.livejornal.com/135500.html

5. Нетерпимость к нетерпимости [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://truemoral.ru/intoler.php

6. Никитина В. И. Технологии воспитания толерантности [Електронний ресурс] / В. И. Никитина. – Режим доступу:

http://pravmisl.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=469

7. Проблема толерантности в современном обществе [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://revolution.allbest.ru/sociology/00153095_0.html

8. Современный толковый словарь русского языка Ефремовой [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ushakov/767454