Враховуючи недослідженість проблеми гандикапізму у зарубіжній та вітчизняній науці особливо актуальним є знаходження тих факторів, що зумовлюють виникнення даного явища як та індивідуальному, так і на суспільному рівні. В цьому контексті важливим є виділення філогенетичних та онтогенетичних джерел появи та поширення гандикапізму та гандикапності.

Враховуючи це метою статті є аналіз факторів, що виступають як джерело формування та розвитку тенденцій прояву гандикапізму і гандикапності.

Результати теоретичного аналізу. Гандикапізм – явище, відоме людству з часів його появи. Сам термін, безперечно, не вживався (власне, як і сьогодні), але прояви цього явища мали місце завжди.

У всі історичні епохи в соціумі існували різні оцінки людської „неповноцінності” (сліпота, глухота, каліцтво тощо). Протягом багатьох століть про людину-інваліда складалось враження як про особу неповноцінну, яка наділена повним спектром негативних рис: гіпертрофовані біологічні потреби (харчова, сексуальна), погані звички, відсутність духовності, наявність негативних моральних (егоїзм, відсутність почуття провини, нетовариськість тощо) та вольових (висока навіюваність, негативізм) рис характеру. Все це, на думку членів суспільства, було безпосереднім наслідком інвалідності (неповноцінності). Тому людина з обмеженими фізичними можливостями вважалась абсолютно „іншою”, а перспектива формування у неї позитивних особистісних якостей практично унеможливлювалась [5].

У доісторичні часи люди вели стадний (племена, общини, родові сім’ї) спосіб життя, оскільки вижити самотужки було неможливо. Общинність давала змогу забезпечувати себе всім необхідним: їжею, одягом, житлом, знаряддями праці тощо, але рівень розвитку продуктивних сил був примітивним. Плем’я, не маючи залишкових продуктів, шукало спосіб позбавляння усіх, хто не був здатен добувати собі їжу. Поява у племені (мікрогрупі) індивіда з ознаками інвалідності, викликала чимало занепокоєнь у її членів. З одного боку, громада була шокована народженням такої дитини, з іншого, – всі розуміли, що такий член для групи користі не принесе, а навпаки – буде тягарем для всіх. Результатом зустрічі з новим, незнайомим та незрозумілим був страх. Страх неминучої можливості такої долі для інших, та, зрештою, загибелі всіх членів племені. Утримання та виховання неповносправних було тяжким випробуванням, особливо за умови ведення кочового способу життя. Громада керувалась інстинктом збереження роду, який вимагав жертвувати малим (індивідуальним виживанням) задля більшого (збереження виду). Вирішення такої проблеми досягалось найпримітивнішим способом.

Саме страх змушував позбавлятись від дитини-каліки чи інваліда: проблемне дитя або лишали напризволяще, або вбивали свідомо (як тягар або як прокляття). Часто разом із малюком страчували й матір неповносправного, оскільки, не маючи можливості пояснити факт народження каліки, вдавались до звинувачень матері у зв’язках із темними силами, які можуть нашкодити всій мікрогрупі.

У сучасних кінофільмах про давню історію людства трапляються епізоди, в яких первісна група виганяла зі свого кола людей, що мали ознаки „іншості”: колір волосся та його кучерявість, колір очей тощо. Нове, невідоме лякало людей, викликало у них страх можливих неприємних наслідків, які можна очікувати від „іншого”. Поступово образ „іншого” ставав стигмою, яка викликала тривогу. Так народжувався стереотип, упередження до таких індивідів, яке знаходило свій вихід у поведінковій реакції, що за своєю сутністю була проявом гандикапізму.

Ті ж малюки з ознаками інвалідності, які не піддавались депривації або страченню, залишались у первісній групі до того часу, доки не помирали самі, оскільки самостійно пристосуватись до умов існування не могли. Але, навіть за такого розвитку подій, люди з інвалідністю не могли виконувати всіх покладених на члена племені функцій, тому вони існували на правах меншовартості і ставлення до них було відповідним: дискримінація, кепкування та цькування. Тобто ще в доісторичний період неповноцінні індивіди підпадали під повний спектр гандикапних проявів як з боку громади, так і з боку окремих її членів.

Не був винятком такого ставлення до „неповносправних” і період античності. Люди з інвалідністю не вважались громадянами, вони мали статус рабів. Носія вродженої або набутої розумової чи фізичної вади чекала фізична смерть, а в кращому випадку – смерть соціальна. Проявам гандикапізму піддавались навіть ті, хто належав до привілейованих родин, причому це було закріплено законодавчо. Елітну частину суспільства фактор гандикапізму поділяв на „повноцінних” (визнаних) та „неповноцінних” (невизнаних). До світу вільних громадян античних держав людині з фізичною або психічною інвалідністю доступу не було [3].

У Стародавньому Римі про людей, які мали фізичні / психічні вади, говорили як про „зайвих їдців”. В основному вони були злидарями. Закони Риму давали право батькам позбавляти життя своїх „неповноцінних” дітей. Римський філософ Сенека знаходить „раціональне виправдання” таким законам: „Ми страчуємо калік та топимо тих дітей, які народжуються на світ слабкими та безпомічними, робимо ми це не через гнів, а керуючись правилами розуму: відокремлювати негідне від здорового” [7].

Сучасній історичній науці відомо, що й серед пруських племен був звичай позбавляти життя або кидати напризволяще хворобливих дітей.

У країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил у більш пізній історичний період були відомі випадки, коли аномальні діти піддавались крайнім формам прояву гандикапізму. Це стосується Індії до XIX ст., Китаю, буддистських країн Азії. У Тибеті та Південному Китаї дітей з аномальним розвитком позбавляли життя навіть у ХХ ст.

Узаконене вбивство неповноцінних дітей – інфатицид – як вкрай жорстокий прояв гандикапізму, було досить характерним явищем на ранніх етапах розвитку суспільства.

Слід зазначити, що таке ставлення до людей з обмеженими можливостями у давні часи було не скрізь. Зокрема, у Стародавній Греції суспільство було більш гуманне до людей з особливими потребами, незважаючи на існуючий культ визнання сили та краси тіла.

Християнське віровчення ввело у світ язичництва релігійну чутливість та релігійне співчуття. Раннє християнство закликало до милосердя, заохочувало людей, які допомагали калікам та злиденним. Визнаючи людські страждання як особливу нагороду від Бога, релігія християн забороняла обмежувати права людей з особливими потребами, боронила здійснювати над ними фізичне насилля. Не маючи можливості пояснити причин каліцтва, вона проголошувала ці вади як „Божу кару” за гріхи свої чи гріхи предків [1].

Однак нові ідеали, які суперечили багатовіковій традиції агресивного неприйняття людей з розумовими та фізичними недоліками, тяжко та довго усвідомлювались вчорашніми язичниками. Середньовічне законодавство наслідувало античне (закріплене в римському праві) розуміння прав, а точніше, безправності людей з вадами розвитку [1].

Власне, саме церква стала першою, хто показав приклад співчуття та милосердя до людей з особливими потребами. У Середні віки при монастирях почали створюватись притулки, які за декілька століть частково перейшли під опіку держави та стали називатись лікарнями, клініками тощо.

Разом з тим, наявна сучасна достатньо розгалужена мережа лікарень та спеціалізованих клінік, значна кількість різноманітних фондів, які покликані допомагати людям з особливими потребами, створення системи соціальної допомоги та відповідних служб, прийняття державою ряду законодавчих актів – усе це не зняло проблему гандикапізму в соціумі. Хоча, слід зазначити, що завдяки цивілізованому розвитку суспільства гандикапні прояви сьогодні стали не такими жорстокими та деструктивними, як у період Середньовіччя.

Досить коротко, але з урахуванням усіх основних, з точки зору психології, моментів, ми розглянули процес формування в суспільній та індивідуальній свідомості феномену гандикапізму у філогенетичному розвитку. Власне, ми переконались у дієвості саме тих психологічних закономірностей, про які згадували раніше [4]. Зокрема, прослідкували шлях становлення та формування гандикапних реакцій від інстинкту до свідомих форм поведінки. Сформована тисячоліттями стигма людини з особливими потребами обумовлює прояви гандикапізму і сьогодні. Соціальна природа гандикапізму знайшла своє підтвердження у тому факті, що з суспільним поступом більш цивілізованими ставали й конкретні форми прояву цього явища: від жорстоких та деструктивних до більш м’яких.

Розглянемо шлях, який проходить процес формування гандикапної поведінки та гандикапних реакцій в онтогенетичному розвитку.

Методологічною основою аналізу гандикапності в онтогенезі стало положення С.Д. Максименка про те, що специфічні форми психіки не дані людині від народження, а лише задані як суспільні зразки. Тому психічний розвиток здійснюється у формі засвоєння цих зразків [2, с. 122].

Оминемо період немовляти, оскільки ніхто з нас його не пригадує, і почнемо аналізувати наше питання з того часу, коли ми вже щось пам’ятали та починали щось усвідомлювати. Розглянемо найбільш типову ситуацію розвитку дитини – в колі рідної сім’ї. Безумовно, в інших умовах не все відбувається так ідеально, але практично за тим самим сценарієм, за тими самими психологічними закономірностями. У ряді аномальних випадків виховання дітей, формування тих явищ, про які ми згадували вище, відбувалось ще швидше, ніж у повних, благополучних сім’ях. У неповних, неблагополучних сім’ях, дитина має більше можливостей усвідомити значення слова „інший”, а відтак – швидше проявляти поведінку з гандикапічними реакціями або сформувати в собі комплекс гандикапу.

Перебуваючи у колі сім’ї, дитина почувала себе як у колисці: її пестили, годували, оберігали, опікали, обожнювали. Як правило, ніхто із сімейного оточення не навчав дитину поганому, не вчили її зневажати „інших”, кепкувати з них, принижувати їх тощо. Звідки ж ми вперше почали розуміти, усвідомлювати категорію „іншість”?

Відповідь на питання проста. Всі ми пройшли цей етап. Як не парадоксально – це дитячі казки. Дитина росте на казках, вона їх чує щодня і не одну, а декілька. Слухаючи казку, роздивляючись гарні, кольорові ілюстрації до неї, дитина яскраво уявляє собі сюжет, головних героїв. Малюк ніби „занурюється” в казку: він співпереживає героям, він розуміє складні стосунки між ними, він надає діям та вчинкам героїв казки емоційну оцінку, вирізняє зло та добро.

Ранній дитячий вік є сензитивним для розвитку багатьох вищих психічних функцій. Розвиток фантазії, уяви дитини, яким супроводжується слухання казок, сприяє, на думку психологів, інтенсивному розвитку всієї психіки, емоційної та інтелектуальної її сфери (Л.С. Виготський, С.Д. Максименко, І.Д. Бех, О.О. Бодальов, О.М. Леонтьєв, В.В. Давидов, Л.І. Божович та інші). Тому роль живого спілкування, роль казки, оповідання, прочитаного батьками важко переоцінити в плані психічного розвитку дитини.

М.-Л. фон Франц (Marie-Louise von Franz) у своїх дослідженнях [6, с. 15] стверджує, що казка значно краще та надовше запам’ятовується ніж коротке, реалістичне оповідання. Це відбувається завдяки тому, що в казках існує паттерн, який узгоджується з несвідомим кожної людини. „…Відповідно, будь-які казкові історії, в яких виникають структури суспільної свідомості, глибше торкаються наших емоцій та краще зберігаються в пам’яті” [6, с. 16].

Серед казок, які і ми з Вами слухали, були різні. Аналізуючи казку Г.Х. Андерсена „Гидке каченя”, яка відома дітям всіх народів світу, зробимо спробу виділити ті її моменти, що сприяють формуванню гандикапу та гандикапності.

Пригадаємо уривок, коли гидке каченя вперше з’явилось перед пташиним двором. По-перше, до того, як вийти на знайомство з пташиним двором, ні качка-мати, ні брати та сестри, ні саме гидке каченя не мали уявлення, що хтось серед них „інший”, не такий, як усі. Качка-мати, відчуваючи та бачачи різницю між каченятами, любила свого „іншого”, як і всіх, особливо, коли переконалась, що воно також вміє плавати. Не мало гадки про свій „інший” вигляд і саме каченя.

Отже, ознака „іншості” стала відома матері-качці, братам і сестрам та самому гидкому каченяті лише після знайомства з пташиним двором, представлення каченят йому. Це підкреслює соціальну природу феномену гандикапізму.

По-друге, аргумент качки-матері, який вона висунула коли одна з качок вдарила гидке каченя: „‑ Облиш його! Воно ж нікому нічого поганого не зробило”, який за своїм змістом був об’єктивним та справедливим, не був переконливим для громади: „Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне ‑ його треба прогнати!” Тобто стигма „інший” також є породженням соціальним, а носієм її – кожен конкретний індивід. Навіть у випадку, коли хтось із членів пташиного двору співчував та хотів допомогти гидкому каченяті – цього не зробив. Стигма приймається індивідом некритично, без доведення, безапеляційно – як аксіома.

По-третє, фраза „з нього глузували і качки, і кури” наводить нас на думку, що категорія „свій – чужий” (качка – курка) лежить в іншій площині, ніж категорія „інший”. Прояви гандикапізму не залежать від національності, віросповідання, кольору шкіри тощо. Ми вже згадували про таку відмінну особливість в категоріях „ксенофобія” та „гандикапізм” [4, с. 40 – 43]. Безумовно, автор казки на підсвідомому рівні поставив в один ряд у даному контексті ці різні види птахів, але саме цей факт свідчить про глибинні корені феномену гандикапізму. Так само підсвідомо й дитина засвоює інформацію про те, що „нормальні” качки, кури та індики протиставляються „ненормальному” каченятові.

По-четверте, речення „Бідне каченя не знало, що робити, куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно стало посміховищем цілого пташиного двору” ілюструє процес народження гандикапу (психологічний комплекс, індивідуальне, внутрішнє прийняття себе людиною з особливими потребами, деформований образ „Я” під впливом функціональних обмежень особистості) під впливом соціуму [4, с. 33]. Усвідомлення власної неповноцінності, „іншості” та виникнення на основі цього власної, емоційно насиченої негативної оцінки самого себе. Тобто власний „дефект” каченя не лякав та не тривожив, турбувало його те, що про нього думали інші, як його сприймали. Знову підтверджується факт відмінності понять „інвалідність” та „гандикап”, який інтуїтивно (а можливо, й свідомо) розкрив автор казки.

По-п’яте, прояви гандикапізму можуть бути домінуючими, емоційно експресивнішими від проявів родинної турботи, любові: „…далі ставало ще гірше й гірше. Усі гнали бідолаху – навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: „Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!”. І навіть мати казала: „Хоч би мої очі тебе не бачили!”

По-шосте, гандикап ‑ внутрішній психологічний комплекс, може стати досить дієвим мотивом, складним мотиваційним комплексом, який сильніший за логіку розмірковувань: „І каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан”.

По-сьоме, навіть незначна, випадкова, зовнішньо нейтральна ситуація („Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано пурхнули.

„Це тому, що я таке гидке”, ‑ подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі…”) сприймається індивідом, що має комплекс гандикапу, через призму власної неповноцінності. Надмірна сенситивність, легка вразливість, висока емоційна чутливість до нейтральних соціальних ситуацій властива цій категорії людей. Дієвість механізмів психологічного захисту власного „Я” у цих осіб досить слабка.

І останнє, що привертає нашу увагу в цій казці у рамках досліджуваної проблематики є те, що у заключній частині твору, коли гидке каченя побачило представників свого виду, ми читаємо фразу головного героя: „Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я, таке гидке, насмілилось наблизитьсь до них. Краще хай вони уб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташню, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.

І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.

‑ Убийте мене! – промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті …” Висновок, який очевидний – особи з комплексом гандикапу схильні до суїциду. Саме це є найбільш соціально небажаним результатом дії гандикапу, саме над цим мають працювати соціальні працівники, педагоги та практичні психологи. Зниження емоційного навантаження гандикапу – зниження ризику здійснення суїцидальних намірів носіїв даного комплексу.

Наведемо ще декілька популярних дитячих казок, сюжети яких в завуальованій формі несуть у собі інформацію про соціальну детермінанту гандикапу та гандикапізму: „Кривенька качечка” (народна казка), „Дикі лебеді” (Г.Х. Андерсен), „Карлик ніс” (Вільгейм Гауф), „Маленький Мук” (Вільгейм Гауф), „Крихітка-Хіврунька” (Російська народна казка), „Мізинчик” (брати Грімм), оповідання А.П. Чехова „Каштанка”, „Сіра шийка” (Д.Н. Мамин-Сибиряк), „Однокрил” (Григір Тютюнник), „Горбоконик” (П. Єршов) та багато інших.

Безумовно, ми не проти дитячих казок і, в жодному разі, не знижуємо виховну та пізнавальну цінність літературних творів. Наведений нами психологічний аналіз казки спонукає до прийняття важливого висновку методичного характеру: недостатній власний досвід дитини, висока навіюваність, безапеляційне сприйняття інформації від референтної особи (якою для дитини є батьки, члени родини, які, власне, і читають їй казки) вимагають ретельного роз'яснення, тлумачення малюку особливостей поведінки героїв казки, пояснення мотивів їх вчинення, доведення соціально прийнятих моральних висновків зі сторони дорослих.

Оминаючи сюжети казок та оповідань, в яких навіюються прояви гандикапізму, ми зупинимось на образах окремих казкових героїв, які зустрічаються у багатьох творах. Сюжети казок різні, але у них існують узагальнені в народі образи, які, з точки зору психології, вже набули форм стійкої стигми, що передається із покоління в покоління. Наприклад: Баба-Яга, стара відьма, Яга-костяна нога – старі, горбаті, ніс із горбинкою, довге нечесане волосся, одноногі; Соловей-розбійник – одноокий, карлик; Кощей-Невмирущий – старий, худий. Звідси упередження, сформована ще з дитинства установка, атрибуція, стереотип: горбуни – підсвідомо викликають острах, карлики – відразу.

Якщо говорити про досить значущий вплив на психіку дитини мультиплікаційних фільмів для дітей, то варто зазначити, що лише старі, (радянських часів) фільми справді несуть елементи добра, справедливості, співчуття тощо. Сучасні, здебільшого іноземного виробництва фільми сповнені жорстокістю, безглуздими бійками, немотивованою агресією, ненавистю, сценами насильства та знущань, де є такі способи покарання, про які інквізиція та фашистські кати навіть не здогадувались: „Том і Джері”, „Поке-мон”, „Шрек”, „Гуффі та його команда”, „Скубі Ду”, „Годзіла”, „Сімпсони”, „Гріффіни”, „Дика сімейка Торнберді”, „Реальні монстри”, „Круті бобри” та багато інших. Шукати позитивні виховні моменти у цих фільмах – марна справа; бажання створити щось гірше – завдання ще складніше. Тому, відсторонюючи дитину від перегляду цих фільмів, дорослі попереджають формування у малюка таких соціально небажаних психічних новоутворень, як жадібність, мстивість, садизм, жорстокість, нещирість, ненависть тощо.

Висновки: ще в сім’ї, в родині, за умови неправильного (або відсутності) тлумачення виховної сутності змісту казки дорослими, дитина отримує інформацію, знання про „чужих”, „своїх”, „інших” та на підсвідомому рівні у неї закладається відповідна соціально небажана установка. В подальшому (із включенням особистості у соціальні стосунки (дитяча мікрогрупа у дворі, мікрорайоні, дитячий садочок, школа)) дитина формує власний досвід, який накладається на отриману установку, існуючу у конкретному соціумі стигму. Спрацьовує соціально-психологічний механізм стигматизації, а результатом цього процесу стають зачатки гандикапності як індивідуально-психологічної характеристики особистості.

Ефективність подальшого виховного процесу визначить, чи буде ця риса характеру латентним деструктивним імпульсом, який активується при надзвичайних ситуаціях, чи деструктивною характерологічною рисою, яка носить постійну, стійку форму.

Перспективні напрямки дослідження. Перспективним напрямком дослідження є здійснення детального і глибокого аналізу явища гандикапізу, розробка шляхів та засобів зупинення його поширення на суспільному рівні та корекції гандикапу та гандикапності як особистісної риси.

Література

1. Ефанов А. В. Эволюция воззрений общества [Електронний ресурс] / А. В. Ефанов, Л. С. Ефанова. – Режим доступу:

http://do.teleclinica.ru/207101/

2. Максименко С. Д. Генетическая психология (методологическая рефлексия проблем развития в психологии) / С. Д. Максименко. – М.: Релф-бук, К.: Ваклер, 2000. – 320 с.

3. Специальная педагогика: Учеб. пособие / [Под ред. Н. М. Назаровой]. – М., 2001. – 519 c.

4. Ставицький О. О. Психологія гандикапізму. Монографія. / О. О. Ставицький. – Рівне, „Принт Хаус”, 2011. – 376 с.

5. Феоктистова В. А. Очерки истории зарубежной тифлопедагогики и практики обучения слепых и слабовидящих детей. / В. А. Феоктистова. ‑ Л., 1973.

6. Франц М.-Л. фон. Архитипические паттерны в волшебных сказках / Мария-Луиза фон Франц ; [пер. с англ. В. Мершавки]. – М.: „Класс”, 2007. – 256 с. – (Библиотека психологии и психотерапии).

7. Хафнер Г. Выдающиеся портреты античности. 337 портретов в слове и образе / Г. Хафнер. – М., 1984.