Постановка проблеми. Сьогодні в Україні кожна десята людина має статус інваліда й тенденція щодо росту цього показника – невтішна, враховуючи політичні,економічні та соціальні реалії. В одному фізичному, правовому та соціальному теренах співіснують, взаємодіють люди, які мають різний стан здоров’я: від абсолютно здорових, відносно здорових до людей, що мають функціональні порушення. Ігнорувати наявну соціально-психологічну взаємодію членів суспільства з інвалідизованою його частиною стає не можливо. В межах досліджуваної нами проблеми – психологія проявів гандикапізму [2], ми розглянули психологічний аспект такої взаємодії.

Р. Корсіні (RaymondCorsini) та А. Ауэрбах (Auerbach) поняття „гандикапізм” тлумачать як забобони стосовно осіб з певними відхиленнями від норми, тобто воно стає, таким чином, різновидом расових і гендерних стереотипів, що існують у нашому суспільстві як у відкритих, індивідуальних й інституційних, так й у прихованих, латентних формах [1]. З точки зору суспільних (групових) проявів гандикапізму, ми погоджуємось із таким трактуванням цього поняття як соціальної установки, певних хибних атитюдів щодо людей з особливими потребами.

Феномен гандикапізму як соціально-психологічного явища реалізується багатовекторно, хоча, нас цікавлять лише два вектори: перший, власне ставлення інвалідизованого до себе, яке формується через призму особистісних і соціальних установок – комплекс гандикапу – індивідуальне, внутрішнє прийняття себе людиною з особливими потребами, деформований образ „Я” під впливом функціональних обмежень особистості[2, с. 32 – 33]; другий, поведінковий прояв гандикапізму в людей стосовно неповносправних – гандикапність – це індивідуально-психологічна властивість, яка виявляється в поведінці, емоційних станах та експресивних реакціях щодо людей з вадами фізичного або психічного розвитку. Тобто, з огляду на індивідуальний прояв соціальної установки гандикапізму, гандикапність – це риса характеру[2, с. 34].

Враховуючи це, метою статті є представлення результатів дослідження особливостей прояву гандикапності стосовно людей з особливими потребами.

Виклад основного матеріалудослідження. Методика дослідження гандикапності являє собою авторський опитник (текст якого та його обґрунтування обговорені та затверджені на сумісному розширеному засіданні кафедри психології Рівненського інституту Університету „Україна” та кафедри педагогічної та вікової психології Волинського національного університету із запрошенням провідних науковців, докторів психологічних, філологічних, педагогічних наук) розроблений для дослідження гандикапності. Опитник складається з 274 запитань, якіпрезентують 14 шкал, спрямованих на аналіз характеру взаємодії обстежуваного з інвалідизованим у різних ситуаціях та специфіки ставлення до нього.

Результати (n= 742) отримані за методикою дослідження гандикапності представлені в таблиці 1.

Таблиця 1.

Особливостіставлення до інвалідів за методикою дослідження гандикапності (%)

Показники за шкалою „Гнів” вказують на переважання середнього рівня прояву цієї ознаки (59,8%). У таких респондентів людина з обмеженими можливостями може викликати агресію, особливо у випадках, коли її поведінка відхиляється від норми, носить нав’язливий характер. Інвалідизований за певних обставин викликає осуд, зазвичай тоді, коли жебракує, зловживає алкоголем чи здійснює протиправні вчинки. Такі респонденти використовують стосовно людини з функціональними обмеженнями деструктивні форми поведінки.

Менша частина респондентів (33,7%) демонструє низький рівень прояву гніву стосовно людини з особливими потребами. Їм не властиве відчуття ворожості та агресії до інваліда, не виникає негативних думок та почуттів при взаємодії з ним. Такі оптанти готові до встановлення контактів з інвалідом, їм не властиве прагнення до їх дискримінації та стигматизації.

Ще менша кількість оптантів (6,5%) проявляє високий рівень гніву. Ці досліджувані відчувають лють стосовно інваліда, ворожо його сприймають, приписують людині з фізичними обмеженнями такі риси, як неповноцінність, жалюгідність, нездатність ні з чим впоратись, емоційну нестабільність та неадекватність.

За шкалою „Депресія” більшість опитуваних (71,2%) демонструє середній рівень, що свідчить про їх здатність зберігати спокій в процесі спілкування з неповносправними, впевненість та відчуття комфорту, яке однак може порушуватись в ситуаціях нетипової, екстреної взаємодії з інвалідом, або ж коли контакт з інвалідизованим припадає на період емоційної нестійкості респондента, зниження його стресостійкості, переживання ним психологічної травми.

Низький рівень за цією шкалою притаманний 23,5% обстежуваних, які не відчувають дискомфорту та зниження настрою при спілкуванні з інвалідом, сприймаючи таку ситуацію взаємодії як буденну, не здатну викликати негативні емоції. Таким оптантам не властивий стан депресії при контактах з людиною з функціональними обмеженнями, не виникають стани фрустрації та тривоги.

Високий рівень депресії властивийу 5,3% респондентів, які сприймають взаємодію з людиною з фізичними обмеженнями як травму, стресогенну ситуацію. Спілкування з інвалідом викликає зміну емоційного фону, появу астенічних емоцій, фрустрації. Такі респонденти демонструють прояви гандифобізму, оскільки інвалід викликає негативні переживання, провокує зниження настрою.

Показники за шкалою „Відраза” свідчать про переважання у респондентів середнього рівня цієї ознаки (55%). Такі опитувані не схильні до проявів огиди щодо інваліда, однак у певних умовах це почуття може актуалізуватись та проявитись, наприклад тоді, коли людина з фізичними обмеженнями жебракує, не дотримується правил особистої гігієни, поводиться аморально.

За шкалою „Презирство” в досліджуваних переважає середній рівень (56,6%), що проявляється в амбівалентному ставленні до інваліда, виникненні до нього суперечливих почуттів, де поєднується почуття жалості до людини з обмеженими можливостями, з її неприйняттям. Респондент може відчувати презирство до інваліда якщо він схильний до деструктивної поведінки, асоціальних проявів, або ж принижується перед здоровими людьми, випрошує у них фінансову допомогу.

Високий рівень притаманний 7,7% опитуваних, які схильні до прояву презирства до інваліда, оскільки сприймають його як людину „другогоґатунку”, що не є рівнею здоровій особистості. Інваліду приписуються такі риси, як неповноцінність, нездатність подбати про себе, безініціативність, прагнення використовувати своє становище для маніпулювання оточенням. Такий образ людини з функціональними обмеженнями провокує її неприйняття, прояви відрази до неї.

Частині обстежуваних (35,7%) притаманний низький рівень прояву презирства до інваліда, що характеризується відсутністю негативних реакцій при взаємодії з людиною з обмеженими можливостей. Такі респонденти схильні до позитивної оцінки інваліда, ставляться до нього з повагою та сприймають як людину, що заслуговує на розуміння та підтримку.

Аналіз даних за шкалою „Страх” вказує на переважання у респондентів середнього рівня (58%), що свідчить про прояви тривоги та неспокою в окремих ситуаціях взаємодії з людиною з обмеженими можливостями. Провокуючими ситуаціями є такі, як значна фізична вада інваліда, що впадає в очі, наявність в нього заразної хвороби, яскраво виражена безпорадність.

Високий рівень притаманний 18,4% опитуваних, у яких взаємодія з інвалідом завжди викликає зниження настрою, появу негативних емоцій, призводить до дестабілізації. Такі респонденти розцінюють зіткнення з неповносправним як стресову ситуацію, не здані володіти собою та контролювати емоції.

У 23,5% оптантів проявляється низький рівень страху при контактах з людиною з особливими потребами, що супроводжується нейтральним її сприйняттям. У таких оптантів взаємодія з інвалідом не викликає негативних емоцій, зміни настрою та психологічного комфорту. Вони здатні адекватно оцінити ситуацію інтеракції з людиною з обмеженими можливостями, конструктивно відреагувати на неї.

За шкалою „Сором” більшість оптантів (61%) проявляють середній рівень, що супроводжується неемоційним сприйняттям ситуації взаємодії з інвалідом. Однак ставлення до нього може змінюватись у випадку, коли респондент вважає, що повівся з інвалідом неетично,не надав йому вчасно допомогу чи проігнорував його прохання. Тоді в оптанта з’являється почуття провини, він почуває себе дискомфортно та незручно.

Низький рівень характерний для 34,7% досліджуваних, які не відчувають сорому при взаємодії з інвалідом навіть у випадках, коли ігнорують його прохання та демонструють деструктивні форми взаємодії. Це часто пов’язано з недостатнім розвитком емпатійних здібностей оптанта, домінуванням егоїстичних тенденцій.

Для 4,3% опитуваних притаманний високий рівень прояву сорому, провини перед інвалідом, що часто має підсвідомий характер та актуалізується зазвичай у випадках, коли інвалідом є близька оптанту людина. Почуття провини часто пов’язане з неможливістю допомогти особистості з функціональними обмеженнями, якось покращити її життя.

Показники за шкалою „Ворожість” свідчать про переважання середнього рівня (73,8%), що супроводжується проявами агресії до інваліда у випадках, коли він сам провокує вороже ставлення до себе не дотримуючись правил поведінки в соціумі, проявляючи деструктивну поведінку.

Для 16,4% обстежених характерний низький рівень ворожості до людини з функціональними обмеженнями, що проявляється у відсутності мотивації до прояву агресії. Такі респонденти сприймають інваліда позитивно чи нейтрально та вважають демонстрацію ворожості неприйнятною.

Високий рівень за цією шкалою притаманний 9,8% респондентам, які демонструють гандикапність у відкритій формі, проявляючи агресію, ворожість, неприйняття людини з обмеженими можливостями. Такі оптанти неадекватно сприймають інваліда, не здатні виробити позитивне ставлення до нього, оскільки їх свідомість насичена негативними стереотипами та стигмами стосовно людини з обмеженими можливостями.

За шкалою „Тривога” більшість оптантів (65%) проявляють середній рівень, що супроводжується наявність незначного дискомфорту та занепокоєння, що викликане взаємодією з неповносправним. Однак,зазвичай, такі контакти не призводять до зміни психічного стану та не викликають фрустрації.

Високий рівень за цією шкалою притаманний 19,6% оптантів. Таким досліджуваним притаманна гандифобність, що проявляється в почутті остраху, збентеження та підвищенні тривожності. Контакт з інвалідом викликає негативні емоції, змушує особистість рефлексувати, актуалізує минулі психотравмуючі переживання.

У 15,3% респондентів проявляється низький рівень тривожності при контактах з інвалідом, що супроводжується збереженням емоційної стабільності, психологічного комфорту та впевненості. Для таких досліджуваних взаємодія з інвалідом є звичайною подією, яка не викликає ні позитивних, ні негативних емоцій.

Аналіз даних за шкалою „Егоїзм” вказує на переважання у респондентів середнього рівня (76%), що проявляється в сконцентрованості особистості на собі, власних проблемах та переживаннях. Часто така людина залишається байдужою до інваліда, його труднощів, у неї відсутнє прагнення підтримати його, надати допомогу.

Низький рівень притаманний 17,4% досліджуваним, в яких розвинена емпатіястосовно людини з особливими потребами, вони демонструють прояви співпереживання та співчуття, прагнуть надати допомогу інваліду. Такі респонденти добре розуміють інвалідів, їх потреби, специфіку життя та переживання, що дозволяє сформувати позитивне ставлення до людини з фізичними обмеженнями, виробити об’єктивний її образ.

У 6,6% оптантів проявляється високий рівень за цією шкалою, що супроводжується зосередженістю оптанта лише та власних потребах та бажаннях, небажанні зрозуміти іншу людину, зокрема інваліда, його думки, переживання та мотиви. Це супроводжується негативним ставленням до людини з особливими потребами, схильністю до її дискримінації та стигматизації.

За шкалою „Прагнення до домінування” більшість респондентів (75%) мають середній рівень.В окремих ситуаціях вони відчувають власну перевагу над інвалідом, не сприймають його як людину рівну їм за статусом. Такі оптанти схильні займати зверхню позицію при спілкуванні з неповносправним, однак не проявляють щодо неї деструктивних дій та не демонструють її неприйняття у відкритій формі.

Високий рівень за цією шкалою притаманний 9,4% досліджуваним, які відчувають власну перевагу над інвалідом. Спілкування з ним змушує їх почуватися впевненіше, такі респонденти переконані, що людина з функціональними обмеженнями повинна гостро відчувати свою неповноцінність при взаємодії зі здоровою людиною. Вони вважають, що інваліди не здатні адаптуватися до життя в соціумі, тому не повинні прагнути стати його частиною, а мусять змиритися з тим, що є неповноцінними.

Низький рівень проявляється в 15,7% оптантів, які сприймають інвалідизованого як рівноправного. Такі респонденти здатні адекватно оцінити інваліда, виокремити його сильні сторони та недоліки. Вони вважають, що людина з функціональними обмеженнями здатна бути повноцінним членом суспільства, приносити користь.

Показники шкали „Антипатія” вказують на те, що найбільше респондентів (69,6%) демонструють середній рівень прояву цієї ознаки. Вони відчувають відстороненість щодо інваліда, їх не цікавить його емоційний стан. Такі оптанти не прагнуть зрозуміти потреби та проблеми людини з фізичними обмеженнями, оскільки вони залишаються до неї байдужими.

У 10,2% досліджуваних наявний високий рівень за цією шкалою.Ці респонденти переконані в тому, що інвалід не заслуговує на симпатію, оскільки живе за рахунок держави, не виконує суспільно корисної праці та є тягарем як для людей, що його оточують, так і для соціуму вцілому. Часто інвалід викликає в таких досліджуваних антипатію одним своїм виглядом.

Низький рівень антипатії до людини з обмеженими можливостями притаманний 20,2% оптантів, які позитивно ставляться до інваліда, проявляють високий рівень розуміння його потреб, не намагаються уникнути контактів з ним. Такі респонденти симпатизують людині з фізичними обмеженнями, здатні сприйняти її як повноцінну особистість. Прояви гандикапності таким оптантам не притаманні, домінує толерантність.

Аналіз даних за шкалою „Інтолерантність” вказує на переважання у більшості досліджуваних (60,6%) середнього рівня за цим показником. Такі оптанти негативно сприймають інваліда, не проявляючи щодо нього емпатії та розуміння. У них відсутнє прагнення надавати людині з особливими потребами допомогу, їм важко сприймати інваліда як повноцінну особистість. Однак, такі респонденти здатні подолати упереджене ставлення до інваліда, використовувати з ним конструктивні форми взаємодії.

Низький рівень в 17,3% досліджуваних, які толерантно ставляться до людини з обмеженими можливостями, вважають, що здорові люди повинні допомагати інваліду, прагнути полегшити його життя. Вони підтримують ідею щодо інтеграції людей з фізичними можливостями в суспільство, вважають що інвалід повинен розвиватися і функціонувати в здоровому соціумі. Такі оптанти сприймають інвалідизованого як рівного.

У 10,7% оптантів переважає високий рівень за цією шкалою. Їм притаманне ставлення до інвалідів як до людей „нижчого ґатунку”, які не повинні взаємодіяти зі здоровими людьми. Вони вважають, що прагнення покращити життя інвалідів – даремна трата державних коштів, оскільки вони не приносять користі суспільству, а є для нього тягарем. Такі респонденти переконані, що інваліди не можуть отримати хорошу роботу, оскільки не здатні виконувати професійну діяльність на рівні з іншими. Вони прагнуть обмежити контакти з людиною з обмеженими можливостями, оскільки не вважають, що така взаємодія може призвести до позитивного результату.

За шкалою „Упередженість” значна частина респондентів (60,6%) проявляє середній рівень, що вказує на їх схильність до стереотипізованого сприйняття людини з особливими потребами. Однак, за певних обставин вони здатні сформувати адекватне уявлення про інваліда та виробити продуктивну стратегію взаємодії з ним.

У 26,7% обстежуваних виражений високий рівень за цією шкалою. Такі досліджувані не можуть об’єктивно сприйняти інваліда через переконання, вкорінені в їх свідомості, у відповідності з якими людині з фізичними обмеженнями приписується неадекватність, неосвіченість, низький рівень інтелекту та культури. Оптанти переконані, що    інвалід не може бути повноцінним членом суспільства, не здатний добре виконувати свою роботу, не може займати керівну посаду, досягати успіху в житті, бути щасливим. Такі обстежувані вважають, що людина з обмеженими можливостями не може бути приємною у спілкуванні.

Низький рівень виявлено у 12,7% оптантів, які здатні неупереджено сприймати інваліда, об’єктивно оцінити його, виокремити позитивні риси та недоліки. Такі респонденти сприймають людину з функціональними обмеженнями як повноцінну, здатну до адаптації в здоровому соціумі. Вони не уникають контактів з неповносправним, готові до конструктивної взаємодії з ним.

Аналіз даних за шкалою „Нерозвинена емпатія” дозволяє відзначити, що 74% респондентів мають середній рівень.Вони не схильні співпереживати інваліду, однак готові, при необхідності, надати йому допомогу та підтримку.

Високий рівень за шкалою виявили 9,3% обстежених, які залишаються байдужими до людини з функціональними обмеженнями, на них ніяк не впливає те, що інвалід знаходиться у пригніченому, депресивному стані.Коли інваліди починають говорити про свої неприємності, такі респонденти воліють перевести розмову на іншу тему, вважаючи, що надмірну дратівливість і несправедливі докори інваліда не слід терпіти.

У 16,8% оптантів спостерігається низький рівень за цією шкалою. Вони схильні демонструвати інвалідусвоє співчуття, з розумінням ставляться до нього, прагнуть допомогти.          Респонденти переконані, що зі скрутних життєвих ситуацій людина не повинна виходити самостійно та прагнуть надати їй психологічну підтримку. Інвалід сприймається як людина що потребує захисту, особливо від осіб з розвиненою гандикапністю.

Висновки.

Вцілому здорова частина суспільства нейтрально ставиться до інвалідизованих, не проявляє рис гандикапності. Приблизно 12-15 % населення негативно сприймає неповносправних та виявляють гандикапність.

Найбільшої питомої ваги, за результатами дослідження, набули фактори страху та тривоги. Саме ці емоційні стани властиві більшості при взаємодії з людьми, що мають функціональні обмеження.

Високі негативні показники за шкалою„Упередженість” є свідченням наявності в суспільній свідомості високого рівня стигматизованого ставлення до неповносправних. Прояви гандикапізму як соціального явища мають місце у нашому суспільстві.

Перспективним напрямком дослідження є подальший аналіз факторів, що впливають на формування гандикапізму і гандикапності та розробка системи профілактики й корекції цих явищ як на індивідуальному, так і на суспільному рівні.

Список використанихджерел

1. Корсини Р. Энциклопедия психологии [Електронний ресурс] / Р. Корсини, А. Ауэрбах. – Режим доступу:

http://enc-dic.com/enc_psy/Gandikap-6053.html

2. Ставицький О. О. Психологія гандикапізму. Монографія. / О. О. Ставицький – Рівне, „ПринтХаус”, 2011. – 376 с.