У вітчизняній психологічній науці явище гандикапізму залишається практично недослідженим. Недостатньо розгорнутим є його аналіз і в працях зарубіжних вчених. Особливо це стосується дослідження причин, що лежать в основі формування та прояву гандикапізму.

Враховуючи це метою нашої статті є аналіз психологічних та соціальних чинників, що провокують появу гандикапізму.

Теоретико-методологічними засадами дослідження стали концепції життєтворчості (Л.В. Сохань) і психолого-педагогічної підтримки (О.С. Газман); шляхи надання психологічної допомоги депривованій особистості (А.Й. Капська, В.А. Вінс); концепція інтолерантності в її соціальних і психологічних проявах (Кнабе Г., Марченкова В.А., Асмолов А.Г., Ріердон Б.Е., Вартанова І.) та інші.

Виклад основного матеріалу дослідження. На сьогоднішній день проблема гандикапізму є особливо актуальною. Це зумовлено тим, що в суспільстві існує тенденція до зростання як ксенофобних так і гандикапних проявів. Враховуючи це ми спробуємо виокремити детермінанти гандикапізму, розглядаючи його в двох площинах: як соціальну установку поширену в суспільстві, та як індивідуальну, характерологічну рису, яка притаманна окремому індивіду.

Поширення гандикапізму як соціального явища може бути пов’язане із нестабільною ситуацією, яка склалась у суспільстві, оскільки соціальна нестабільність є фактором, що провокує підвищення тривожності, на основі чого формується групова гіперідентичність, дослідженням якої займався Шутц [8]. Це призводить до звуження кола «своїх», та загострення негативного ставлення до «чужих», в межі яких попадають і люди з обмеженими можливостями, які сприймаються як «інші», відмінні за певними ознаками. Отже, одним з соціально-економічних факторів, що провокують появу гандикапних проявів є суспільна нестабільність.

Ще однією детермінантою прояву та поширення гандикапізму як соціальної установки є культурно-психологічна дистанція, яка виступає як норма при взаємодій соціуму з інвалідами. Суспільство відокремлюється від людей з певними вадами, утворюючи категорії «ми» та «вони». І хоча сьогодні впроваджується система інтеграції людей з особливими потребами в здорове суспільство, в суспільній свідомості все ж вкоріненою є установка, щодо психологічної дистанції між здоровою людиною та інвалідом.

Найбільш важливим, на нашу думку, джерелом формування гандикапізму як суспільного явища є стигматизація. В більшості літературних джерел стигма розглядається як ознака, що зумовлює певну неповноцінність, відмінність однієї людини від «більшості». Ця характеристика приписується суспільством окремим людям, чи групам людей, які відрізняються від основної маси, та передбачає негативне ставлення до них. Стигматизація є основою формування стереотипів, що характеризуються спрощеним, стислим уявленням про соціальні об’єкти, яке формується на основі однієї, часто несуттєвої ознаки. Під вплив стигми підпадають різні соціальні категорії, ми ж будемо розглядами стигму, що формується по відношенню до людей з особливими потребами.

Стигма є породженням суспільства. В кожному суспільстві, в залежності від його соціокультурних та етнопсихологічних особливостей формуються різні типи стигм по відношенню до інвалідів, але переважно ця категорія осіб сприймається негативно, суспільство відгороджується від них, вибудовуючи штучні бар’єри. Завдяки процесу стигматизації люди з обмеженими можливостями несуть на собі клеймо неповноцінних, гірших за інших. Це негативне ставлення, яке вкоренилось у суспільстві, та транслюється через великі та малі соціальні групи, стаючи частиною свідомості окремого індивіда, зумовлює специфічне сприйняття інвалідів, бажання відгородитися від взаємодії та спілкування з ними в процесі повсякденного життя.

Завдяки дії стигматизації оточуючі відчувають дискомфорт при  взаємодії з інвалідом, що змінює природність їх поведінки, викликає напругу при побудові міжособистісних стосунків. При цьому механізм дії стигми полягає у тому, що при сприйманні нового соціального об’єкта індивід оцінює його подібність з собою, чи з іншими індивідами певної соціальної групи, до якої від належить. Якщо людина помічає наявність відмінних рис, вона, відповідно до пануючих у суспільстві стереотипів, наділяє його стигмою – сукупністю рис, що свідчать про його несхожість на інших, і, відповідно, неповноцінність. Особливо яскраво це проявляється при сприйнятті людей з явними фізичними вадами. При цьому стигмою є не сама відмінність, а ставлення до неї оточуючих.

Гофман І. вважає, що індивід, який міг би легко брати участь у звичайній соціальній взаємодії, має якусь особливість, що нав'язливо привертає до себе увагу й відштовхує від нього співрозмовників, – тим самим перекриваючи інші якості цього індивіда. У нього є стигма, небажана відмінність від того, чого очікували інші. Вважаючи людину, що відрізняється від інших неповноцінною, суспільство застосовує по відношенню до неї різні види дискримінації, за допомогою яких істотно – причому часто не замислюючись – зменшує її життєві шанси. Конструюється теорія стигми – ідеологія, покликана обґрунтувати неповноцінність індивіда і пояснити небезпеку, що він собою являє, іноді – виправдати ворожість стосовно нього, що виникає на підставі інших його відмінностей. Суспільство схильне приписувати людині довгий ряд недосконалостей на основі якогось однієї вихідної вади [2 с. 4].

Явище стигматизації виникає лише тоді, коли велика група, чи суспільство в цілому очікує від індивіда сукупності певних ознак - фізичних, індивідуальних, чи поведінкових характеристик. Саме тому ми вважаємо стигматизацію не особистісною, а суспільною детермінантою гандикапізму.

Відчуття на собі стигми, так саме як і підпадання під прояви гандикапних реакцій, може по різному впливати на індивіда, що став його мішенню. Людина з особливими потребами, переважно, болісно відчуває свою несхожість на інших, особливо в момент її усвідомлення. В якості захисної реакції така людина може проявляти відчуженість, закритість, і навіть ворожість по відношенню до оточуючих. Вона уникає взаємодії, тому що кожен акт інтеракції змушує її подивитись на себе очима оточуючих, а отже знову і знову відчувати свою неповноцінність, усвідомлювати, що її відносять до класу «інших». Усвідомлення людиною того, що вона «не така як усі» призводить до реконструкції «Я-образу», зниження самооцінки.

Іншим варіантом реакції людини на свою інвалідність, чи наявність певної вади, є несприйняття стигми. В такої особистості гандикап просто не формується, вона відчуває себе повноцінним членом суспільства та зазвичай є добре адаптованою. На нашу думку, таке ставлення людини до себе спонукає і оточуючих сприймати особистість, орієнтуючись не на її вади, а дивлячись глибше, помічати її індивідуальність та неповторність. В даному випадку людина з особливими потребами не помічає впливу стигми, яка не відкладає свого відбитку на її самосприйнятті, не є чинником, що впливає на її самосвідомість.

Ще одним варіантом реакції на стигматизацію є чітке усвідомлення людиною своєї вади, несхожості на інших. Але в даному випадку людина не змінює образ власного «Я», включаючи в нього риси неповноцінності, а змінює себе, виробляючи характеристики, які б допомогли цієї неповноцінності позбутися. Відбувається компенсація, а в деяких випадках і гіперкомпенсація.

Так А. Адлер умовами реальної компенсації вважав прагнення до переваги, влади, що дає "запас завзятості", соціальне почуття, що подібне до інстинкту, викликає інтерес до інших людей, суспільних подій, змушує залучитися до світу культури. Соціальна включенність дозволяє усвідомити найважливіші життєві проблеми, за своєю суттю соціальні, але усвідомлювані як глибоко особистісні. Це - вибір професії, вироблення стилю взаємин з іншими людьми, формування здатності до стійких любовно-дружніх відносин, створення родини [1].

Разом з тим він виявляє можливі причини невдалої, невротичної компенсації, прагнучи простежити "логіку неврозу", розвиток його від певного вихідного пункту через ланцюжок випадкових подій і помилкових рішень до стійкого, генералізованого стану, при якому "невротичний план життя" панує й завзято впроваджується в життя індивідом, який спеціально провокує такі переживання, які могли б підтвердити обрану ним невротичну позицію. Парадоксальним чином людина використовує свої поразки, підкріплюючи ними свою власну значимість. Цими поразками вона ніби оголює першоджерело своїх нещасть [1].

Тобто, в даному випадку індивід використовує свою інвалідність, щоб виправдати усі свої невдачі, та позбавити себе від необхідності робити якісь кроки для того, щоб вивести своє життя на новий, вищий рівень. Таким чином індивід захищає свою самооцінку від спаду, демонструючи екстернальний локус контролю, звинувачуючи у своїх невдачах не себе, через брак зусиль чи здібностей, а оточуючих, які не приймають його через певний недолік. Таким чином людина використовує свою ваду як щит для самооцінки, та як засіб збереження стійкості власного образу «Я».

Підкреслення своєї слабості й непридатності стає не тільки захисним механізмом проти вмовлянь близьких, але й джерелом гордості, почуття своєї унікальності. Так відбувається заміна реальної, соціально-значимої мети - невротичною фікцією. Людина знаходить моральну опору в тому, щоб бути професійно непридатним, тягарем для колег і знайомих [1].

Стигматизований індивід схильний дотримуватися тих самих переконань щодо ідентичності, що й здорова людина. Його найглибші почуття стосуються того, хто ж він; і щодо цього він може почувати себе «нормальною людиною», такою, як всі, – і, виходить, заслуговує таких самих шансів і можливостей. В цілому ж , він засновує свої домагання не на тому, що, на його думку, заслуговує  кожен, а на тому, що заслуговує кожен з певної соціальної категорії – тієї, до якої він сам однозначно відноситься, наприклад, на підставі свого віку, статі, професії. Однак він може почувати, що, про що б не заявляли інші, насправді вони не приймають його й не готові з ним взаємодіяти «на рівних». Крім того, засвоєні ним стандарти більш широкого суспільства дозволяють тонко вловлювати те, що інші вважають недоліком, і це  неминуче змушує його визнавати, нехай навіть тільки тимчасово, що він дійсно не є тим, ким він повинен бути насправді. Сором стає основним почуттям, він виникає зі сприйняття індивідом своїх власних якостей як ганебних, від яких він був би радий позбутися [2 с. 6].

Гурович І.Я. [3] виділяє поняття самостигматизації, розуміючи під ним негативні уявлення про певні недоліки, які склалися в самих людей з особливими потребами під впливом суспільних стереотипів.

Узагальнююче вище сказане, слід погодитись з думкою Новікова Є., який вважає, що стигматизація – це щось більше, ніж просто «навішування ярликів». Відношення суспільства до тих або інших явищ рідко виникає стихійно, необґрунтовано, воно не виникає з нічого. Стереотипи сприйняття, імовірно, виробляються в дитинстві й поступово закріплюються, часто неусвідомлено, у процесі повсякденної соціальної взаємодії. Підсвідомий страх – головна причина будь-якої стигматизації [5].

Поряд з стигматизацією важливим чинником, що провокує гандикапні прояви є інтолерантність. Нетерпимість у будь якій формі є небезпечною та неприйнятною в сучасному суспільстві, особливо, якщо мова йдеться про ставлення до людей з обмеженими можливостями.

При взаємодії терпимого й нетерпимого суспільств (або терпимої й нетерпимої культури) завжди є ймовірність насильницького знищення терпимого суспільства нетерпимим. Зворотного ж не відбувається практично ніколи — тому що терпиме суспільство не знищує насильно чужі культури чи соціальні групи. Тому необхідно усвідомлювати реальну небезпеку від нетерпимих суспільств і нетерпимих культур. Терпимість дає тільки одну перевагу — вона дозволяє створити більше складне й більше розвинене суспільство, дозволяє стійко розвиватися [4].

Інтолерантність передбачає відсутність таких якостей, як емпатійність, чуйність, доброзичливість. Доброзичливість це здатність бачити в іншому його індивідуальні особливості, риси, що відрізняють його від інших, і незважаючи на усвідомлення цих відмінності, приймати індивіда таким, який він є, з усією сукупністю рис та недоліків. Емпатійність – риса, що дозволяє заглибитись у внутрішній світ іншої людини, зрозуміти її переживання та думки. Особливо важливою є прояв цієї риси при взаємодії з інвалідами, які часто відчувають себе незахищеними. Взаємопов’язаною з цими рисами є чуйність, яка виступає регулятором міжособистісних стосунків, переводячи їх з позиції деструктивної взаємодій в позицію співробітництва.

Інтолерантність по відношенню до інвалідів останнім часом набула особливої значущості, більш поширеними стали прояви нетерпимості по відношенню до людей з особливими потребами, про що свідчить активне обговорення даної проблеми в засобах масової інформації.

Рябікова І.А. вважає, що нападкам і жорстокості піддаються слабкі, незахищені люди, у цю категорію попадають й інваліди. Найбільший акцент варто зробити на особах з обмеженими можливостями здоров'я, тому що саме вони більше ніж інші піддаються нападкам і приниженню з боку суспільства. Тому проблема формування толерантності повстає особливо гостро. Її актуальність порозумівається рядом причин: різке розшарування світової цивілізації за економічними, соціальними й іншими ознаками, пов'язаний із цим ріст нетерпимості, тероризму [7].

Розглядаючи гандикапізм як соціальну установку чи суспільне явище ми виділили такі детермінанти його прояву, як суспільна нестабільність, культурно-психологічна дистанція, стигматизація та інтолерантність.

Здійснюючи подальший аналіз факторів, що спричиняють формування та прояви гандикапізму ми будемо розглядати це явище як індивідуально-психологічний прояв.

Спираючись на праці Нетті Бартель [] можна виділити такі групи чинників, що провокують появу гандикапізму, як генетичні та власне психологічні. До генетичних детермінант можна віднести інстинктивність, збереження індентичності та прагнення до самоідентифікації. Психологічні детермінанти реалізуються через такі риси, як відраза, страх, безпорадність, занепокоєння, тривога, ненависть, ворожість, антипатія, напруга, неприязнь, а також прагнення до домінування, диференціації.

Ми вважаємо, що інстинктивність є чинником появи гандикапізму, оскільки в кожної людини на підсвідомому рівні закладене прагнення до розділення оточуючого на «своє» та «чуже». В категорію свого відносяться соціальні об’єкти, які мають спільні риси з рисами людини, яка здійснює категоризацію. При цьому чим більше спільних особливостей знаходить людина в інших об’єктах, тим на ближчу психологічну відстань вона їх до себе наближує. І навпаки, якщо людина бачить, що інший індивід відрізняється від неї за однією чи кількома ознаками, вона відмежовується від нього. При цьому відмежування тим глибше, чим більшою є відмінність, або ж чим значущішою вона є. Враховуючи це індивід, що сприймає людину з особливими потребами, інстинктивно відносить її до категорії «чужих», «несхожих», і вже у відповідності з стереотипним сприйняттям наділяє її негативними рисами, стигмою. Це відбувається тому, що «чужі» споконвічно сприймались як загроза, викликали страх та занепокоєння. Цей стереотип зберігся у свідомості, та продовжує діяти і сьогодні.

Наступною детермінантою гандикапізму є збереження ідентичності. Як уже говорилось, для людини природнім є розділення світу на «своїх» та «чужих»,  виокремлення груп, з якими індивід себе ототожнює, чи яким себе протиставляє. Відчуваючи себе частиною групи людина підтримує власну ідентичність, засвоюючи ті норми, які в цій групі переважають. Тому відокремлення себе від несхожих індивідів чи груп є механізмом, що сприяє збереженню ідентичності.

Прагнення до самоідентифікації, у викривленій його формі, також може служити джерелом гандикапізму. Самоідентифікація розглядається як процес, за допомогою якого людина прихильно ставиться до індивіда, який володіє якостями й рисами, що є для неї взірцевими, тобто ідентифікує себе з іншим, що не викликає, однак, порушення ідентичності [6].

Виходячи з цього, людина прихильно ставиться до взірця самоідентифікації, та негативно оцінює осіб з рисами, далекими від цього взірця, і саме до цієї категорії відносяться особи з обмеженими можливостями, які, відповідно, стають мішенню гандикапних проявів.

Поряд з генетичними детермінантами гандикапізму, які ми розглянули вище, виділяються також його психологічні чинники. Ми вважаємо, що найважливішою психологічною детермінантою гандикапізму є страх. З одного боку ми розглядаємо страх як захисну реакцією на взаємодію з незвичними об’єктами. Для того, щоб цього страху позбутись, людина відгороджується від зовнішнього світу, вибудовуючи межі між собою та незнайомим. Отже, людина сприймаючи інваліда підсвідомо відносить його до категорії «чужих», оскільки бачить відмінності між ним та собою, а категорія «чужих» інстинктивно викликає неприязнь. Для того, щоб позбутися цих негативних відчуттів людина або зводить до мінімуму свою взаємодію з інвалідом, або ж починає проявляти відкриту ворожість, тим чи іншим чином дискримінуючи його, що в свою чергу позбавляє її вів відчуття страху.

З іншого боку ми розглядаємо страх не як реакцію на образ узагальненого «чужого», а як реакцію саме на людину-інваліда. Зустріч та взаємодія з інвалідом викликає в людини тривогу, пригнічення, страх через боязнь, що вона також може стати такою – калікою, важко хворою, приреченою на смерть. В даному випадку дистанціюючись від особи з особливими потребами людина захищає себе саме від цих думок, та негативних емоцій, які вони викликають. За рахунок їх витіснення людина зберігає душевний спокій та позитивний емоційний фон. Так само можна пояснити дію таких психологічних чинників гандикапізму, як  безпорадність, занепокоєння та тривога.

Натомість зовсім по іншому функціонують такі детермінанти, як відраза, ненависть, ворожість, антипатія та неприязнь. Наявність цих рис може бути зумовленою низьким рівнем індивідуальної культури, недоліками етичного виховання. Такі люди нездатні проявити до інших емпатію, чуйність, приязність. Вони розглядають інваліда як людину «нижчого сорту», неповноцінну, яка не заслуговує на право входити в одну групу зі здоровими людьми, виконувати ті самі види діяльності та повноцінно жити. Такі особи часто проявляють по відношенню до інвалідів відкриту ворожість, дискримінують їх. На нашу думку гандикапізм в таких людей проявляється дуже яскраво та важко піддається корекції.

Наступними механізмами гандикапізму є прагнення до домінування та диференціації. Прагнення до домінування як чинник гандикапізму може проявлятися в людей слабких, які самі відчувають в чомусь свою неповноцінність. Оскільки вони не можуть самореалізуватись в соціумі, поряд з іншими здоровими людьми, вони починають порівнювати себе з інвалідами, за рахунок чого піднімаючи свою самооцінку.

Іншим за своєю суттю є механізм диференціації, який дозволяє людині сформувати і підтримувати власну ідентичність. Диференціація відбувається за рахунок розрізнення спільних та відмінних рис між індивідом та оточуючими. Таким чином індивід організовує у своїй свідомості групу людей, подібних до нього за більшістю ознак, і саме з ним  себе ідентифікує, формуючи свою ідентичність. Люди ж з іншими ознаками та особливостями  відносяться до категорії «чужих», з якою індивід себе протиставляє, і саме до цієї категорії найчастіше попадають інваліди, що формує по відношенню до них гандикапні реакції.

Висновки: в ході здійснення теоретичного дослідження детермінант гандикапізму ми сформували дві позиції аналізу цього явища. Гандикапізм може виступати як суспільне явище чи соціальна установка, або ж як індивідуально-психологічна риса особистості. Розглядаючи гандикапізм з першої позиції ми виділили такі причини його формування та прояву, як суспільна нестабільність, культурно-психологічна дистанція, стигматизація та інтолерантність. Досліджуючи гандикапізм як індивідуальнку рису особистості ми поділили її детермінанти на дві групи: генетичні (інстинктивність, збереження індентичності та прагнення до самоідентифікації) та психологічні (відраза, страх, безпорадність, занепокоєння, тривога, ненависть, ворожість, антипатія, напруга, неприязнь, а також прагнення до домінування, диференціації).

Разом з цим слід зазначити, що розподіл самого явища гандикапізму та типів його детермінант є умовним, оскільки між ними існує тісний взаємозв’язок. Так, гандикапізм як суспільне явище не існує відокремлено від гандикапізму як особистісної риси, оскільки суспільство складають саме окремі особистості, з власними індивідуальними особливостями та соціальними установками. Існує також і зворотна залежність -  установки, що є провідними в суспільстві впливають на свідомість та підсвідомість окремих осіб, транслюючись через засоби масової інформації, великі та малі соціальні групи, членом яких є окрема особистість, формуючи певні стереотипні уявлення про ту чи іншу категорію осіб. Тому проблему гандикапізму слід розглядати комплексно, в усій сукупності її проявів та характеристик, що забезпечить ефективну профілактику та подолання гандикапних проявів.

Перспективні напрямки дослідження. Перспективним напрямком дослідження ми вважаємо здійснення глибинного аналізу проблеми гандикапізму, виділення структурних елементів цього явища та розробку методів профілактичної та корекційної роботи.

Література

1. Адлер А. Компенсация и сверхкомпенсация. Невротический характер / А. Адлер [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

psychowwed. narod.ru/adler4. htm

2. Гофман И. Стигма: Заметки об управлении испорченной идентичностью. Часть 1. Стигма и социальная идентичность. Часть 2. Контроль над информацией и социальная идентичность (главы 3-6) / И. Гофман / Пер.М.С.Добряковой. E.Goffman. Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity. N.Y.: Prentice-Hall, 1963. Социологический форум. (Январь 2001). [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://ecsocman.edu.ru/images/pubs/2003/11/20/0000132063/goffman_final.doc

3. Гурович И. Я. Взаимодействие общемедицинской и психиатрической помощи и стигма психиатрических расстройств / И. Я. Гурович  // Рус. мед. журн. 2001. Т. 9. № 25

4. Нетерпимость к нетерпимости [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

 truemoral.ru/intoler.php

5. Новиков Е.Отверженные. Об отношении общества к психически больным / Е. Новиков [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

 atheismru.narod.ru/humanism/journol/33/novikov.htm

6. Оксфордский толковый словарь по психологии / Под ред. А. Ребера [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

 vocabulary.ru/dictionary/487/word

7. Рябикова И. А. Тренинг толерантности как психотехнология социальной адаптации инвалидов в обществе / И. А.  Рябикова [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  www.rea.ru/.../Рябикова%20И.А.%20Бийсе%20Тренинг%20Толерантности%20работа.doc

8. Шутц А. Структура повседневного мышления / А. Шутц. Пер. с англ. Е.Д. Руткевич // Социологические исследования. 1988. № 2. С. 129-137.